В історії первіснообщинного ладу епоха трипільської культури посідає особливе місце.

Трипільська етнокультурна спільнота – археологічна культура мідного віку, існувала у XXVIII-XXVI ст. до н. е. Поширена на території лісостепової та частково степової смуги Правобережної України, Молдови й Східної Румунії.

Степи Київщини та Черкащини багаті на археологічні пам'ятки, що належать до всіх стародавніх історичних епох, починаючи зі стоянок раннього періоду давнього кам'яного віку (палеоліту) і закінчуючи залишками міст і поселень Київської Русі.

XIX - початок XX ст. цілком слушно називають часом археологічних відкриттів. Саме тоді німецький археолог Генріх Шліманн розкопав Трою, Мікени, англієць Артур Джон Еванс дослідив пам'ятки егейської культури на о. Кріт і виявив залишки палацової культури, яку назвав мінойською, а також записів (лінійне письмо А і Б). В Україні теж було зроблено багато досліджень, і особливу увагу привернули до себе роботи Вікентія Хвойки, який з 1893 р. проводив розкопки у Києві на вулиці Кирилівській. Його знахідки були відмінні від виявлених раніше. У 1896 р. В. Хвойко проводить розкопки і в селі Трипілля, де виявляє пам'ятки тієї ж культури, що й знайдені ним у Києві. Звідси, від назви села, і пішла назва культури - трипільська.

Існують різні думки щодо походження трипільської культури. В. Хвойко, наприклад, вважав, що це було автохтонне населення (предки слов'ян), яке проживало на території Середньої Наддніпрянщини. Чи є така думка абсолютно вірною? Адже автохтонна культура, яка існувала до трипільської, була відкрита лише у 40-50-х pp. XX ст. українським археологом В. Даниленком, і лише тоді стало можливим говорити про її спорідненість з трипільською. Крім того, за П. Третьяковим, праслов'яни у IV-III тисячоліттях до н.е. існували на u1087 північніших землях. Тому, напевно, гіпотеза В. Маркевича та В Даниленка, за якою місцеві племена дністровського варіанту буго-дністровської культури були швидко асимільовані боянськими (балкано-дунайськими) прийшлими племенами, і трипільська культура - не що інше, як синтез цих двох культур, здається більш ймовірною Внесок до цієї теорії зробив і В. Збенович, який приєднався до думки своїх попередників, але стверджував про відсутність впливу буго-дністровської культури, що також цілком можливо.

Крім того, можна виділити ще одну гіпотезу. На думку Ф. Біляшівського, О. Спіцина та В. Городцова "культура проникла з півдня через Егейське та Мармурове моря з берегів Малої Азії або через Середземне море з Фінікії або Єгипту, і в розмальованій кераміці відчувається вплив Сходу". М. Марр стверджував, що предками трипільців є племена, які прийшли з Північного Кавказу Чорним морем, а до того ще були "сусідами" етрусків, що мешкали на території Південного Кавказу.

На території Київської області археологи знаходили залишки святилищ предків-сколотів скіфської доби (зарубинецька культура).

Багато речей скіфського походження знайдено біля с. Трипілля: бронзові тригранні наконечники стріл, жіночі прикраси. Знайдено кам'яну скіфську бабу, а також кістки тварин.

Територію цього району заселяли скіфи-орачі. Землю вони обробляли оралом, урожай збирали залізними серпами, використовувалися зернотерки. Поряд із жертовниками виявлено глиняний посуд – священні чаші та світильники, глиняні статуетки богинь, биків, ведмедів. Отже, трипільське мистецтво продовжувалось і в сколотському.

У процесі археологічних досліджень на території Трипілля зустрічалося два типи жител.

По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0,6-1,5 м., що складалися з жилої частини і господарських ям. У плані ці "будівлі" нагадували напіввісімку чи вісімку. Стіни їх були пологі, дно нерівне. У кожному з таких жител знаходилось по два-три вогнища.

По-друге, це наземні глинобитні житла. Це великий будинок метрів 20 довжиною, що складався з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2 камери без печей: одна - «сіни», інша - комора для зерна. У камері з піччю ліворуч проти печі містилося підвищення з посудом, проти входу – жертовник у формі грецького хреста, а над ним - маленьке округле вікно. Техніка будівництва таких жител була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згладжували, а потім на цю поверхню клали дерев'яні плахи, які обмазувались глиною, інколи декілька раз. Потім цю глину обпалювали. Покрівля мала 2 схили і обмазувалась соломою. Такі будівлі нерідко розташовувались колом, що могло вказувати на існування у трипільців перших релігійних вірувань.

Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител і храмів. Серед них є двоповерхові. Наявність у трипільців кількаповерхових споруд засвідчується розкопками залишків міських кварталів. Міжповерхові перекриття робилися з дерева та обмащувалися глиною, як і стіни. Другий поверх був житловим, а перший - господарчим.

Підлогу та стіни фарбували в червоний і білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, щоб оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї з стін робили довгу глиняну лаву - на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно.

Землеробство було найрозвиненішою галуззю господарства у трипільців, особливо в ранній період. Результати досліджень показали, що на першому місці серед вирощуваних злаків стояли плівчасті пшениці, що висівалися необмолоченими колосками і не потребували попередньої оранки грунту. Достатньо було спалити стару рослинність та опустити колосся в землю за допомогою мотики або палки-копалки. Слід при цьому мати на увазі висновок усіх без винятку палеоботаніків про польовий характер трипільського землеробства, його високу, як на той час, культуру, наявність чистих посівів. Разом з тим відмічається, що вирощувалися насамперед невибагливі, посуховитривалі, стійкі до хвороб і шкідників види злаків з не найвищими кулінарними якостями. Наприклад, плівчасті пшениці непридатні до вироблення хліба і могли споживатися у вареному вигляді – як каші. Ділянки знаходилися близько від поселень.

Було відоме мотичне землеробство. Крім мотик, вироблених з лосячого чи оленячого рога, використовувалися і серпи, але їх знайдено невелику кількість, тому, можливо, землероби здебільшого збирали колосся руками. Набір культур, що використовували трипільці, був найкраще пристосований до екстенсивного землеробства, коли періодично змінювалися, по мірі виснаження грунтів, земельні угіддя. Аналіз матеріалів трипільських поселень, зроблений археологами, вказує на те, що жодне з них не існувало на одному місці більше 50-80 років.

У мідному віці важливою складовою комплексного землеробсько-скотарського господарства було тваринництво. Розводилися всі основні види домашніх тварин: велика рогата худоба, вівці, кози, свині, коні. Проте їх співвідношення в стаді було тісно пов'язане з локальними умовами. Встановлено, що в період міграції трипільського населення зростала питома вага полювання, скорочувалося поголів'я свиней, але зростало число дрібної рогатої худоби. З часом остання відходила на другий план. Такі циклічні зміни відбувалися на всіх етапах розвитку, в окремих локальних варіантах - від Дністра до Дніпра. Відмічено регіональні особливості. Так, структура стада, на думку палеозоологів, вказує на переважання у трипільському тваринництві в Подністров'ї - м'ясного напрямку, а в південному Побужжі - молочного. Найбільший відсоток домашньої фауни маємо з поселень, розташованих південніше від лісової смуги, а також у густозаселених регіонах. На окраїнах трипільського світу полювання відігравало значнішу роль.

Ймовірно, що на той час уже був приручений кінь, а також собака. Про існування скотарства свідчить і знаходження таких керамічних виробів, як посудина зі стінками в дірках. Ймовірно, що вони використовувалися для виготовлення сиру.

Про існування скотарства також свідчать знахідки кісток тварин.

Так, на Коломийщині знайдено кістки биків, а також корів і овець (хоча їхня кількість була значно меншою), а в Халеп'ї та Усатові - свиней. Також, крім кісток, було знайдено міфологічні зображення істот. Так, наприклад, це фантастичні фігури биків з кігтями з Петрен, виконані чорною фарбою, що свідчить, можливо, про те, що у трипільців, як і в середземноморських народів, існував культ бика.

Полювання відігравало помітну роль на ранньому етапі розвитку трипільської культури. Про це свідчить той факт, що кісток диких тварин знайдено в два рази менше, ніж домашніх. Полювали трипільці переважно на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя як стріли з кременевими наконечниками, скребки, кам'яні сокири-клини.

Прядіння та ткацтво були безпосередньо пов'язані зі скотарством, і тому логічно, що, як і скотарство, набули свого розвитку у пізній період трипільської культури. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити, була відома в'язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів - полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті.

Відкриття міді - одне з найвидатніших досягнень минулого. З ним пов'язують прогрес у розвитку продуктивних сил, виробничих можливостей та технологічних знань людства. Не дивно, що мідні вироби, знайдені археологами на поселеннях трипільців, стали предметом вивчення відповідних фахівців та джерелом жвавих дискусій. Серія проведених спектральних аналізів свідчать, що трипільці використовували практично чисту мідь, і лише на пізньому етапі з'являються бронзові сплави, походження яких слід пов'язувати з Кавказом.

Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби - просто витвір мистецтва для того часу.

Посуд був розписним і не розписним. Перші дослідження фарб з трипільського посуду було проведено в 1920-х рр. Вони свідчили, що три основних кольори, уживані трипільцями, пов'язані з використанням оксиду заліза - вохри, болотяної руди та каоліну. Розпис поділявся на:

- виготовлений в одну фарбу. Переважно вона була чорною.
- біохромний. Посуд в одну чорну фарбу обводився білою чи червоною.
- поліхромний.

Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглиблений спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Кріту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш поглибленим орнаментом, а також розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового та штампового орнаменту, характерних для культур епохи бронзи. Посуд для приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом, це були зображення людей та тварин.

У мідному віці виготовлення посуду в найвисокорозвиненіших археологічних культурах перетворилося на ремесло. Про це свідчать технологія його виробництва та технічне оснащення, якість та кількість виробів. Найперше вдосконалюються рецепти глиняних мас. Наприклад, трипільські гончарі стали використовувати для виготовлення посуду сировину, яка створювалася шляхом змішування кількох сортів глин і була дуже пластичною. З неї можна було робити посуд навіть на гончарному крузі, тонкостінний, якісний, який міг витримати високотемпературний випал у спеціальному горні.

Трипільці мали власне письмо, вони записували цілі "тексти", поєднуючи окремі знаки. І, якби трипільська цивілізація не зникла зі світової арени, ми, можливо б, мали своє унікальне письмо, яке було б ближче до китайського чи японського або давньоєгипетського, аніж до грецького.

З відомих на Київщині 50 поселень повністю досліджене поселення родової общини в урочищі Коломийщина біля с. Халеп’я Обухівського району. Тут знайдено унікальну глиняну модель житла з покрівлею. Тесла з рожевого шиферу й мідні сокири з поселень поблизу сіл Веремія і Трипілля вказують на зв’язки тогочасного населення з Волинню, Балканами та Кавказом.

На початку пізнього Трипілля виникають найбільші для енеолітичної доби поселення: Тальянки – площа 450 га з 270 будівлями; Майданецьке – площа 250 га – з 1575 будівлями; Темашівка і Доброводи – площа 250 га з 1470 будівлями, Небелівка – площа 220 га з 1294 будівлями.

Туристично-екскурсійний напрям "До витоків Трипільської культури" надзвичайно важливий як складова навчального процесу для школярів старших класів, студентів, а також науковців, усіх, хто цікавиться історією рідного краю, його скарбами, археологічними пам’ятками.

Екскурсії допоможуть осягнути велич національно-культурної спадщини України, усвідомити, що наш народ має гідну історію, культуру, традиції, впевненість у кращому майбутньому.

м. Київ

Славний шлях пройшов древній Київ за свої 15 віків – від поселення слов'янського племені полян до одного з найбільших міст світу, адміністративного, економічного та культурного центру України.

На території сучасного міста знаходяться залишки людських поселень, відомі ще від часів пізнього палеоліту (близько 40-10 тис. років тому).

Населення періоду енеоліту (мідного віку) на території Києва було носієм трипільської культури. Місця стоянок первісної людини виявлено на колишній Кирилівській вулиці (тепер віл. Фрунзе, № 59-61). Це так звана Кирилівська стоянка, відкрита 1893 р. і досліджувана в 1893-1903 рр. В. В. Хвойко та П. Я. Армашевським.

Пізньопалеолітні стоянки на території Київа досліджені також на вул. Протасів Яр, Ярославів вал, на Караваєвих дачах, а також в районі Солом'янки і Совок, на Оболоні й Пріорці, на Лисій горі, в Пирогові, Чапаєвці, Вигурівщині, біля Микильської Слобідки. На Кирилівських висотах правого берега Дніпра розкопано кілька напівземляних жител прямокутної чи овальної форми, вириті у лісовому материку. Їхні стіни складені з глини. В приміщеннях знайдено вироби з каменю (ножі, скребки, стріли), предмети з рога.

Знайдені зернотерки вказують на те, що трипільці займалися землеробством. А примітивний ткацький верстат свідчить, що поселенці були добре знайомі з ткацтвом.

Займалися вони також скотарством, мисливством і рибальством: серед знахідок багато великих і малих тварин, птиць та риб. Серед знайдених черепків глиняного посуду окремі горшки, миски, глечики покриті темно-коричневим розписом, вирізняються витонченістю форм.

Знайдені культові предмети та статуетки з зображенням жіночих фігур виготовлені з червоної та чорної глини.

Залишки пізніх трипільських поселень виявлено в районі Львівської площі, вулиць П. Осипенко та Ярославового Валу, на горах Старокиївській та Замковій.

Сліди перебування людини трипільських часів виявлені також на Печерську та Видубичах.

У Корчуватому, недалеко від гирла р. Либідь знайдені залишки житла, глиняний посуд з розписом, жіночі фігурки.

Біля с. Чапаївка, що датується серединою ІІІ тис. до н. е., відкрито велике поселення, що розмістилося на лісовій терасі з крутими схилами, висота яких над заплавою р. Віти сягає 80 м. Площа його біля 10 тис. м2.

Трипільські поселення, досліджені у Києві та його околицях, характеризують осілий побут населення, його заняття землеробством, скотарством, птаством, значними успіхами у виготовленні глиняного посуду, знарядь праці, уживанні виробів із міді, каменю, кісток і рогу оленя, лося, вепра.

Великий матеріал, виявлений на цих поселеннях, свідчить про появу у побуті розміщеного тут населення кераміки, удосконалення знарядь виробництва та техніки їх виготовлення, перехід до землеробства та скотарства.

м. Обухів (Київської області)

Місто Обухів уперше згадується в історичних документах у XIV ст., як поселення Луковіца. З кінця XVI ст. має сучасну назву. Після другого поділу Польщі у 1793 р. Обухів у складі Правобережної України був приєднаний до Росії. У 1976 р. указом імператора Павла І одна половина Обухова з прилеглими землями (3652 десятини) була надана Київському цивільному губернаторові М. М. Бердяєву, його синам і онукам. Друга – передана до казни і називалася ранговою. Селяни першої частини були кріпаками, другої – казенними. Після цього поділу за обома частинами містечка закріпилися відповідні назви: Бардіївка (нинішня Піщана) і Кип’яча, що стала власністю казни.

Історія краю сягає в далеку давнину. Земля обухівська багата на археологічні та історичні пам'ятки, з найдавніших часів розвитку людської цивілізації. У районі археологами знайдено залишки палеоліту (кам'яного віку). Провідним заняттям того часу було полювання, зокрема на мамонта, довжина якого сягала 4 м., висота до 3,6 м., а маса до 4,5 т. Кістки мамонта знайдено в Трипіллі, Халеп'ї, Українці, Безрадичах, Обухові, Підгірцях. Тут ще й досі знаходять в землі багато стародавніх знарядь праці: молотки, сокири, скребки, грузила тощо.

Територію району заселяли скіфи-орачі. Землю вони обробляли оралом, урожай збирали залізними серпами, використовувалися зернотерки. Поряд із жертовниками виявлено глиняний посуд – священні чаші та світильники, глиняні статуетки богинь, биків, ведмедів. Отже, трипільське мистецтво продовжувалось і в сколотському.

Багата на археологічні знахідки епоха антського царства (черняхівська культура). Носіями черняхівської культури були анти (тобто українці).

Поселення цієї доби досліджено в Обухові, на Дівич-горі у Трипіллі. Матеріальні пам'ятки Черняхівської культури (II—V ст. н.е.) були також розкопані біля с. Жуківці, Верем'я, Черняхів, Дерев'яна, Обухова та ін.

Черняхівська культура – найвизначніше явище "варварського світу".

Поселення антських часів густо покривали всю територію. Так, у селі Дерев'яна було досліджено могильник черняхівського типу поховань. У похованнях знайдено римські монети.

Археологами виявлено цілі майстерні – залізоробні, ковальські, ювелірні, гончарні. Знайдені римські монети свідчать про розвиток регулярної торгівлі. Антам притаманний був потяг до прекрасного. Вони прикрашали все, чим користувалися в повсякденному житті: житло, одяг, зброю, побутові речі. Значного рівня досягло ювелірне ремесло, вироби якого були справжніми шедеврами.

При розкопках поблизу с. Дерев'яна серед інших речей виявлено межовий камінь великих розмірів (нині його можна побачити біля Київського педагогічного університету). На цьому камені викарбувано тризуб і силует бика, який, як вважають вчені, стояв на нашій землі сторожем чиїхось родових володінь.

с. Трипілля (Обухівського району Київської області)

Розташоване на правому березі Дніпра, у долині річки Красної. Назва його пов'язана з характером місцевості: тут сходяться три родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею. Біля р. Бобриці три поселення трипільської культури, одне з них досліджував у 1901 р. Вікентій Хвойка.

При в'їзді в село височіє Дівич-гора, на якій було розкопано жертовник богині-діви зарубинецької культури. На території с. Трипілля збереглися могильник зарубинецької культури Дівич-Гора (ІІІ ст. до н. е. – II ст. н. е.), залишки давньоруського городища - рештки міста Треполя, згаданого в літописі від 1093 р. як уже існуюче. Вірогідніше за все, побудоване воно було близько 1032 р., коли Ярослав Мудрий, укріплюючи кордони Русі, ставив міста по Стугні.

Місто Треполь відігравало значну роль у Київській Русі. Вже у другій половині XI ст. воно було одним із центрів ремесла та торгівлі і вважалося "водними воротами". Біля нього знаходилися стоянки торгових суден, що ходили по Дніпру. У місті розвивалося гончарство. Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі.

Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, а пізніше - половців, а також збірним пунктом для військ руських князів, які вирушали на боротьбу з кочовиками.

У 1177 р. літописець розповідає про будування фортеці й згадує про “водные врата”. І дійсно, Трипілля оточує подвійний, а в деяких місцях і потрійний вал. У Трипіллі жили свої удільні князі. Відомо, що в Трипіллі осіли сини Всеволода Юрієвича, князя Володимирського в 1196 р.

З подій, що відбувалися в Трипіллі та його околицях, треба згадати відому баталію князів руських з половцями в 1093 р. Дуже картинно розповідає про неї літописець: "Половці, почувши, що помер великий князь київський Всеволод, прислали послів до нового київського князя Святополка, щоб із ним поновити згоду. Святополк, не спитавшись своїх радників, посадив послів до в'язниці. Почули про це половці, пішли війною й обложили місто Торчеськ. Святополк випустив був посланців половецьких і хотів був замиритись, та було вже пізно. Почалася війна.

Святополк послухав своїх радників й послав до Володимира Мономаха прохати помочі. Коли з'їхались князі, військо рушило на Трипілля. На військовій раді Володимир Мономах радив замиритися з половцями й не переходити річки Стугни. Але князі цієї ради не послухали, і військо перейшло Стугну, котра саме тоді страшенно була розлилася. Перед бойовищем умовились так, щоб Святополк ішов праворуч, Володимир зліва, а Ростислав посередині. Так пройшли Трипілля і вийшли за вал.

Половці пустили попереду стрільців. Перший натиск був на Святополка, і полки його було збито. Далі вдарили на Мономаха з Ростиславом. І ці війська були розбиті. І кинулися до Стугни Володимир та брат його Ростислав, бо вирішили перейти річку вброд. І став утопати Ростислав перед очима Володимира. І хотів допомогти брату своєму і мало не утоп сам, але Ростислава не спас. Володимир же перебрався через Стугну з малою дружиною, що залишилася після битви. Святополк же повернувся назад в Трипілля і затворився тут, а на наступний день повернувся до Києва. І трапилося це в день Вознесенія Господа нашого Іісуса Христа місяця мая в 26-й день."

Згадується в літописах Треполь і в 1135 та 1205 pp. Під час монголо-татарської навали, наприкінці 1240 р., місто було пограбоване і спустошене, але вже в 1300 р. Треполь згадується серед відроджених міст Київської землі.

с. Халеп'я (Обухівського району Київської області)

Відстань від Трипілля 3 км. Халеп’я розташоване між маленькими річками Бобриня і Скворівка. В літописах ХІІ ст. Халеп’я згадується як древньоруське місто.

На південному сході села Халеп’я, в урочищі Коломийщина, в заболоченій низині, де густо ростуть верби і протікає струмок, виявлено класичне поселення трипільскої культури. На глибині 30 – 40 см знайдено залишки жител, які були розташовані двома концентричними колами. Не роблячі укріплень у вигляді валів і ровів, давні жителі досягли таким плануванням будинків своєрідної замкненості свого поселення. Древнє поселення займало досить велику територію. Діаметр зовнішнього кола дорівнює 170 – 200 м, внутрішнього – 50-60 м. Вільна від будівель площа в центрі використовувалась для загону худоби. Окремі будівлі розташовувались близько одна від одної.

Розміри будинків не стандартні і, мабуть, відповідали чисельності сім’ї. Площа великих будинків досягала 135-140 кв. м. вони мали прямокутну форму і були поділені на 2 – 3 і більше приміщень. Долівка житла була вистелена випаленими глиняними плитами, іноді в кілька шарів. Стіни та внутрішні перегородки зроблено з дерев’яного плетеного каркасу, обмазаного глиною. Покрівля будинків двосхила, з солом’яним покриттям.

Давньоруське місто Халеп, з яким ототожнюється городище на околиці сучасного села з майже ідентичною назвою, вперше згадується у літописі під 1093 р. У своєму "Повчанні дітям" Володимир Мономах пише:

"... на Стугні билися ми з половцями до вечора, билися коло Халепа, города над Дніпром, а потім мир уклали з їхніми князями". Як фортифікований "город" Халеп виник у XI ст. Згадується Халеп у літописах і в XII ст. Так, літа 1136-го, чернігівські князі Ольговичі взяли його разом із Треполем: "взяша Треполь и Халеп пуста". Халеп був зруйнований татарами в 1240 р.

3алишки літописного міста розташовані в північно-східній частині села, на високому правому березі Дніпра.

Відоме городище з XIX ст. Про нього писали Л. Похилевич, В. Антонович. У виданій у 1895 р. книзі В. Б. Антоновича "Археологическая карта Киевской губернии" читаємо: "В селе есть городище, часть которого обвалилась в Днепр. У села расположено 7 больших и более 100 малых курганов".

У 1971 р. експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. Й. Довженка провела дослідження на території городища.

Було виявлено залишки жител, господарчі ями.

Городище постійно підмивається водами Канівського водосховища. Внаслідок розмивів значна частина городища зсунулася в заплаву Дніпра. В оголених місцях чітко видно культурний шар та контури заглиблених споруд.

с. Витачів (Обухівського району Київської області)

Майже біля самого Дніпра розташоване село Витачів, віддалене від Обухова на 21 км. Поблизу села виявлено поселення доби бронзи, могильник скіфських часів. Тут досліджено могильник і городище часів Київської Русі, яке вчені пов’язують з літописним містом Витачевим.

Воно згадується як великий порт на Дніпрі у творах візантійського імператора Костянтина Багрянородного, який жив у середині Х ст. Літописець згадує, що до Києва прибуває багато човнів з верхнього Дніпра. У Києві човни купують руси, забирають з старих човнів у нові все те, що треба, і купують нові потрібні речі. По цьому в червні місяці їдуть униз по Дніпру й доїздять до города Витачева, котрий платить дань русам. Прибувши сюди, вони чекають ще два – три дні, поки з’їдуться всі човни, а тоді рушають вже далі Дніпром.

Не один раз згадується Витачів у літописах. У запису за 1095 р. розповідається, що половці u1085 напали на город Юр’єв на річці Росі. Хоча самого города вони не здобули, але з страху перед ворогом мешканці залишили місто, і юр’євці повтікали до Києва. Святополк, князь Київський: “повели рубити город на Вытечеве холму, в свое имя нарек Святополчь город; и повели епископу Марину с Гургевци сести ту, и Засаковцем, и прочим от тех град; а Гюргев зажгона Половци тощ”.

У 1103 р. недалеко біля Витачева відбулася нарада князів (біля Долобського озера).

Ще раніше, в 1100 р., в самому Витачеві відбулась така ж нарада, за участю князів Святополка київського, Володимира Мономаха, Давида і Олега; однак князі між собою не порозумілися.

У Витачеві збереглися сліди старих валів. Частина старого городища рушилася вже в Дніпро, а частину забудовано оселями.

с. Стайки (Обухівського району Київської області)

За 4 км нижче від Витачева лежать Стайки. Пристань на Дніпрі. Це, порівняно до інших, нове село, що згадується в літописах лише з ХVІІ ст. Спочатку Стайки належали до славнозвісних князів Глинських. У середині ХVІІ ст. Стайками володів Максимільян Бржозовский, каштелян київський.

За часів Хмельниччини козаки захопили Стайки, і Бржозовський вже в свій маєток не повернувся.

З 1649 р. Стайки – сотенне містечко канівського полку. Гетьман Петро Дорошенко віддав спустошене й безлюдне село Стайки митрополитові київському Іосифу Тукальскому, котрий подарував Стайки Братській Колегії, за якою воно було аж до одібрання церковно-монастирських маєтків за Катерини ІІ.

У 1673 р. московське військо, що йшло проти Дорошенка, зайняло Стайки без бою. Згідно трактату 1686 р. Стайки лишилися за Росією; це був прикордонний пункт. Цікавий опис місцевості біля Києва, який дійшов до нас з 1686 р. і був зроблений київськими воєводами: “Меж Стайками и Трипольем луга и озера многія и на лугах покошено сена в копнах и в стогах многое число, а прозваніе тем лугам и озерам никаково, то сено кошено кем не ведомо, потому что в тех местах жителей никого нет, а город Стайки на горе над рекой Днепром, на устье реки Приставки…А в Стайках было два города, по земляному валу остроги и башни, а тот острог и башня пожжены и вал во многих местах развалился, и нет в Стайках строения и никаких крепостей около города нет”.

У 1707 р. гетьман Мазепа подарував Стайки Братському монастиреві.

У 1783 р. в Стайках була влаштована митна російська комора.

У церкві зберігається Євангеліє, датоване 1627 р., подароване двома запорозькими козаками.

За трактатом 1686 р. вся місцевість, починаючи від Стайок аж до гирла р. Тясмин, не повинна була заселятись і залишалась пусткою аж до ХVІІІ ст. Після Стайок аж до самого Ржищева, власне, нема жодної оселі, про котру можна було б щось цікаве розповісти з історичних подій старого часу.

Біля села виявлено рештки поселень трипільської культури, досліджено біля 30 жител. В урочищі Писаревиці, розташованому поблизу Стайок, збереглися рештки старослов’янського поселення черняхівської культури. Знайдено також скарб з 1000 срібних римських монет (ІІ ст. н.е.).

У районі Стайок збереглися рештки давньорусського поселення й городища, яке окремі вчені вважають літописним містом Святополка (яке у 1095 р. збудував Свя’тополк Ізяславович). Біля села знайдено скарб з монетних гривень та розкопано слов’янський могильник.

м. Ржищів (Київської області)

Ржищів – місто, розташоване на правому березі Дніпра, за 76 км від Києва і за 25 км від районного центру Кагарлика. Тривалий час цей населений пункт був селищем міського типу, а згідно з постановою Верховної Ради України від 6 червня 1995 року йому надано статус міста обласного підпорядкування.

Коли і ким засновано Ржищів невідомо. Невідомо також і походження самої назви “Ржищів”. Існує цілий ряд легенд, що пов’язують походження назви з іржанням коня “ Ржи – ще ”. Також є версія про походження назви від вирощування древніми племенами полян жита “Рожище”. Леонтій Похилевич дав більш змістовне пояснення, що Ржищів “є древнє Вжище, згадуване в Руських літописах до XII ст. Цю древню назву вважаємо переробленою в Ржищів від польського слова РЖЕЧА – натовп ”. Давнє Вжище в перекладі з польської означає торговище. Територія сучасного Ржищева заселена з давніх часів. Про це свідчать рештки трьох неолітичних поселень та поселення трипільської культури. Тут також розкопано поховання передскіфських часів, знайдено дві посудини та застібку черняхівської культури.

Відомі поселення Трипільської культури в урочищі Жидова Долина та Хомине. Багатошарове поселення в урочищі Монастирьок займає край плато високого берега Дніпра (висота 80 м) над колишнім селом Монастирьок, де знаходився Преображенський монастир. У 1963-64 pp. В. Гончаров зафіксував тут матеріали трьох епох – трипільської, зарубинецької та давньоруської.

Знайдена двошарова пам'ятка в урочищі Ріпниця 1 у 2001-2003 рр. на розкопах під керівництвом С. Рижова, Б. Магомедова та В. Шумової – три трипільських житла і черняхівська землянка з горном для випалу кераміки.

Ведуться проектні роботи для першої в Україні реконструкції трипільських жител поселення Ріпниця з метою його музеєфікації дляпотреб освіти та туризму.

Багатошарова пам'ятка в урочищі Старе Містечко розташована при в'їзді до м. Ржищева на пагорбі висотою 30 м над Дніпром (дуже красивий оглядовий майданчик для туристів). У середині XVII ст. тут розміщувалася міська фортеця, яка мала цитадель (спеціальна карта України Г. Боплана).

Укріплення займали всю площу пагорба 500×250 м. Доцільно виконати повну реконструкцію фортеці для потреб туризму.

Городище давнього міста, що знаходиться на території сучасного м. Ржищів в урочищі Іван-Гора, відоме з кінця XIX ст. Ось як описує його В. Б. Антонович: "В одной версте от местечка, около Ржищевскогомонастыря четырехугольное городище, 175 сажень в окружности". Це городище досліджувалось експедиціями Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. К. Гончарова в 1960-1966 pp. та П. П. Толочко в 1982-1983 pp.

Досліджувана пам'ятка ототожнюється u1079 з літописним містом-фортецею Іван, що згадується в літописі від 1154 p., де розповідається про боротьбу за Київ між князем Ізяславом Мстиславовичем та ЮріємДолгоруким. Зіставлення згаданих у літописі пунктів з топографічними ознаками давньоруських пам'яток та назва урочища, в якому розташоване городище, незаперечно свідчать, що саме тут і знаходився цей пункт, згаданий у переліку подніпровських міст-фортець.

Б. О. Рибаков висловив думку, що можливо замок "Іван" колись належав Яну (Івану) Вишатичу – київському тисяцькому. Городище Іван-Гора розташоване на горі, обмеженій зі сходу, заходу та півдня розгалуженою глибокою балкою, а з півночі – майже прямовисним урвищем до дніпровської заплави. Городище підвищується над рівнем ріки на 65-70 м. Значна частина городища нині підмита Дніпром і обвалилася в заплаву.

Під час розкопок тут знайдено велику кількість черепків різноманітного посуду. Його оздоблено орнаментом, розписано мінеральною фарбою. Роботу виконано чітко та привабливо, а це є свідченням того, що гончарне виробництво вже в той час було досить розвиненим. Серед знахідок трапляються також і ювелірні вироби: прикраси з срібла та скла. До числа рідкісних знахідок слід також віднести свинцеву печатку, якою князі та бояри скріплювали важливі документи.

В укріпленні на Іван-горі збереглися поселення – це маленькі кімнати, що тісняться одна біля одної. Сім’я, як правило, займала світлицюта кухню. В останніх збереглися глиняні печі, що свідчить про опалення без димарів. Поруч вириті ями для збереження зерна.

Під час тривалої боротьби князів за київський престол, Іван-город не раз переходив із рук у руки. У 1240 р. місто було знищено монголо-татарськими ордами.

У 1571 р. Ржищів згадується як населений пункт на Дніпрі. Разом з багатьма навколишніми селами він належав київським митрополитам. Після Люблінської унії 1569 р. Ржищів підпав під владу шляхетської Польщі. Селяни були остаточно закріпачені. Вони не мирилися з утисками, чинили опір гнобителям. У 1637 – 1638 рр. населення Ржищева брало участь в антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях, очолюваних Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яковом Острянином і Карпом Скиданом.

За часів визвольної війни 1648 – 1657 рр. Ржищів був сотенним містечком Канівського полку. Його жителі брали участь у боях з польською шляхтою.

Біля Ржищева загін Максима Кривоноса дав бій шеститисячному війську магната Яреми Вишневецького. Повстанці розібрали переправу на Дніпрі, по якій мали переправлятися польські війська, а потім примусили противника відступати до Чернігова.

Після Андрусівського перемир’я 1667 р. Ржищів залишився під владою шляхетської Польщі. Його населення й далі боролося проти поневолювачів.

Після приєднання 1793 р. Правобережної України до Росії у 1793 р. Ржищів став містечком Київської губернії.

1823 р. тут розквартирувався Полтавський піхотний полк. Його командир полковник В. К. Тізенгаузен був членом Васильківської управи Південного товариства”, яку очолювали Сергій Іванович Муравйов-Апостол і Михайло Павлович Бестужев-Рюмін. У 1826 р. Тізенгаузена заарештували і заслали до Сибіру на каторгу.

У першій половині XIX ст. Ржищів зростає як торгове містечко. Цьому сприяло поширення судноплавства на Дніпрі і заснування місцевої пристані.

У пореформений період містечко швидко зростає, розвивається його промисловість. На початку 1870-х рр. тут було 879 дворів і 4926 мешканців, працювали цукровий, винокурний і пивоварний заводи, три цегельні. 1874 р. вступив до ладу чавуноливарний завод Цибульського.

Велику роль в економічному житті й далі відігравала пристань на Дніпрі. Із Ржищева вивозили хліб, цукор, пиво, вино, машини, а доставляли сюди – сіль, ліс, мануфактуру, метал тощо. У містечку чотири рази на рік відбувалися ярмарки.

Під час Першої світової війни населення Ржищева зменшилося до 11 тис.. чоловік.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, населення Ржищева активно включилося у всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників.

Ржищівській плацдарм обороняли війська 26-ї армії. Гітлерівці намагалися прорвати лінію оборони й оволодіти переправою на Дніпрі. Підтягнувши великі сили, вони 2 серпня 1941 р. розпочали наступ. Але радянські війська стійко утримували свої позиції. Численні атаки ворога в районі переправи й Ржищева відбивали підрозділи 146-ї стрілецької дивізії. Лише після завершення переправи військ за наказом командування у ніч з 20 на 21 серпня 1941 р. частини Червоної Армії, що обороняли Ржищівській плацдарм, передислокувались на лівий берег Дніпра. Під час відходу військ успішно діяв батальйон, укомплектований добровольцями – жителями Ржищева.

21 серпня 1941 р. фашисти захопили Ржищів. Лютий ворог палив селище, грабував і вбивав невинних людей. У серпні – вересні у приміщенні церкви гітлерівці замордували понад 1500

Джерело: http://www.activerest.in.ua