Галицький сайт
Понеділок, 25.09.2017, 00:57

Офіційний сайт Галицьких студентів

Меню сайту

Розділи новин

Цікаве і корисне [100]
Український туризм [55]
Афоризми і "крилаті" вислови [50]
Прислів’я та приказки [24]
Обряди, звичаї [3]
Українське народе...Пізнавай СВОЄ:)
Різне [13]
всяке інше
Кумедне [23]
гумор і кУмедії
Цікаві факти [50]
Кохання [36]
про любов
Біографії [119]
"Біографії"
Статті відвідувачів [0]
Тут розміщаються статті, розміщені користувачами сайту

Реєстрація

Вітаю Вас, Гість!

Пошук

Друзі сайту

Реклама

Замовляйте рекламу на Галицькому сайті!!!!

Статистика


Онлайн разом: 1
Гості: 1
Користувачі: 0

Міні-чат

Наше опитування

Чи задоволені ви отриманням безвізу Україною?
Всіх відповідей: 0

Головна » Статті » Український туризм

Давнє місто Галич (за мотивами одноденної подорожі)
Місто Галич – районний центр Івано-Франківської області з населенням 8 тис. чоловік. Знаходиться за 29 км залізницею та 26 км шосейним шляхом на північ від обласного центру. З Івано-Франківська та Львова можна дістатися маршрутними автобусами. З Києва найкраще добиратися залізницею: на 43-му поїзді Київ – Івано-Франківськ (відправлення 19.16, прибуття 6.25).
Історична довідка.
Початки історії Галича губляться у глибині тисячоліть. Його територія, як свідчать матеріали археологічних досліджень, була заселена значно раніше, ніж виникло місто.

Сліди перших поселень людей давнього кам’яного віку, виявлені на території древнього городища та в його околицях, дозволяють стверджувати, що люди селилися тут вже 40 тис. років тому. Це були племена, які займалися збиральництвом, полюванням, виготовленням примітивних крем’яних знарядь праці.

Пізніше, в добу неоліту, на цих землях жили племена культури лінійно-стрічкової кераміки, які поряд з традиційними збиральництвом, полюванням, почали освоювати скотарство, землеробство, гончарне виробництво та примітивне ткацтво.
Значний слід на території краю залишили по собі племена трипільської культури, що жили тут у IV-III тисячоліттях до н.е. Ці племена знали ткацтво, виробляли прикрашений оригінальним орнаментом посуд, активно займалися мотичним землеробством та скотарством.
У бронзовому віці (ІІ-І тисячоліття до н.е.) край заселяли племена культури шнурової кераміки та комарівської культури, яку вчені вважають праслов’янською. Комарівська культура одержала назву від першої відкритої пам’ятки у селі Комарів.
Від ранньозалізного віку (І-ІІ ст. н.е.) залишилися пам’ятки так званої липицької культури (назва походить від села Верхня Липиця, розміщеного поблизу сучасного Галича) – місцевий гончарний посуд, залізні знаряддя праці, бронзові та срібні прикраси. Привозний скляний посуд та римські монети свідчать про зв’язки цих племен з римськими провінціями на Дунаї.
У III-IV ст. н.е. територію від середнього Подністров’я до Карпат заселяли представники черняхівської культури – одного з найбільших соціально-економічних та етнокультурних утворень Південно-Східної Європи.
Ці племена займалися землеробством, залізоробним та ювелірним промислом, виготовляли високоякісні керамічні вироби, вели торгівлю з римськими провінціями на Дунаї, античними містами Північного Причорномор’я.
У V-VII ст. н.е. на Верхньому Дністрі вже існували багаточисельні поселення слов’ян-склавінів. Їхні залишки відомі і в околицях Галича – в селах Дем’янів, Бовтів. Основою життя давніх слов’ян були орне землеробство, скотарство. З ремесел – гончарство, добування заліза, виготовлення з нього знарядь праці і зброї, ювелірне. Жили вони, як свідчать матеріали археологічних розкопок, у напівземлянкових та наземних житлах.
У 1908р. під час земляних робіт на полях с. Крилоса був випадково знайдений скарб, що складався з масивних срібних браслетів, мисочки з тисненим орнаментом, масивних срібних шийних гривень. У 30-х роках XX ст. тут знайдено кілька срібних арабських дирхемів, а в 1947р. під час копання колодязя трапився великий скарб срібних речей, у якому були три шийні гривні, три браслети і більше тисячі арабських дирхемів.
Усі знахідки свідчать про існування життя на території Галича починаючи з кінця 1 тисячоліття до н.е. Значне і стале, можливо, укріплене поселення, яке дало початок Галичу як місту, виникло десь у VII-ІХ ст., коли ці землі належали племінному об’єднанню літописних білих хорватів. Підтвердженням цьому служить запис в угорській хроніці анонімного нотарія короля Бели. Згідно цьому запису, датованому 898 роком, у Галичі перебували угри, що пробиралися через слов’янські землі у Панонію (сучасна Угорщина).
Археологічні дослідження підтвердили вірогідність цього запису. У 1937р. відомим дослідником давнього Галича Я.Пастернаком на захід від дитинця древнього міста у лісі Діброва було знайдено два типових для IX ст. поховання знатних угрів.
Запис датують 898 роком. Він є першою писемною згадкою про Галич.
З X ст. землі білих хорватів, а також сусідніх їм уличів та тиверців, увійшли до складу Київської Русі. Остаточне їх приєднання відбулося у 981р., коли київський князь Володимир Святославович, йдучи походом на літописні Червенські городи, закріпив їх за собою.
На жаль, невелемовні звіти літописів не донесли до нас імен перших Галицьких князів, хоча іноземні хроніки X - початку XI ст. стверджують, що в Галичі на той час уже сформувалася могутня правляча верхівка. Немає вірогідних даних і про дату прийняття народом християнства.
Світло на темні місця історії розвитку Галича, а сюди відносяться і саме походження назви Галича, і місце виникнення першого городища, і місце знаходження дворів перших галицьких князів, проливають археологічні дослідження останніх років. Археологами виявлено залишки укріплень Х-ХІ ст., досліджено літописну Галичину могилу. Багате спорядження воїна, похованого у човні, підтверджує, на думку члена-кореспондента НАН України, доктора історичних наук професора В.Барана, гіпотезу М.Грушевського, який вважав, що курган на могилі насипано в честь засновника Галича.
Від Києва Галицькі землі відокремились у 1097р. після Любецького з’їзду князів.
Першою згадкою про Галич в давньоруських літописах є запис від 1138р., де йдеться про галичан у війську князя Ярополка, а регулярні звістки про місто з’являються на сторінках літописів з половини XII ст., коли князь Володимир Володаревич переніс сюди в 1141р. із Звенигорода свою столицю. Тоді серед найдавніших центрів південно-західних українських земель найголовнішими були Перемишль, Звенигород і Теребовля, де княжили в кінці XI ст. сини князя Ростислава – Рюрик, Володар і Василько. Син Василька Іван правив у Галичі (що тоді вперше став відігравати роль престольного міста), а другий син, Юрій, княжив у Теребовлі.
Після смерті Івана Васильовича син Володаря Володимирко переносить центр свого князівства у Галич.
Вибране ним це місто було не випадково. Галич стояв на правому високому березі ріки Лукви – правої притоки Дністра, в кількох кілометрах від її гирла, на перехресті шляхів, що йшли з Русі-України на південний захід і південь, і пов’язували її з країнами Західної Європи та Подунав’я. Його оточували родючі землі та лісові масиви Прикарпаття. Недалеко знаходились соляні поклади.
Археологічними дослідженнями, які розпочалися ще в 2-й пол. XIX ст., було встановлено, що тодішнє місто знаходилось за 5 км південніше сучасного райцентру Галич, на стрімкому правому березі ріки Лукви, де тепер розкинулась східна околиця села Крилос. Центральна частина Галича – дитинець – розташовувалась на Крилоській горі, яка на 88м вивершується над Луквою і має форму клина, що врізається в місце злиття літописного Мозолевого потоку з Луквою. До сьогоднішнього дня тут збереглися сліди укріплень ХІ-ХШ ст. Вся нагірна частина міста займала близько 50-ти га і була поділена на три окремі частини, кожна з яких мала свою назву.
Перша і найдавніша з цих частин, розташована на мису гори, має назву Золотий Тік. Від території, що тягнеться на південь, Золотий Тік відокремлено валом і ровом, сліди яких простежуються до сьогоднішнього дня. На південь, за валом і ровом знаходилась єпископська частина міста, оточена подвійною лінією валів і ровів.
Тут, при синові Володимира Ярославі, було споруджено величний білокам'яний Успенський собор.
Далі на південь розташовувалась третя частина міста – міський посад, захищений з південної сторони потрійною лінією валів і ровів.
На низині біля західного підніжжя Крилоської гори по обох берегах Лукви розташовувалося Підгороддя, площею близько 200 га.
В околицях Галича понад ріками Луквою, Лімницею і Дністром розташовувались села і садиби галицьких бояр. Біля гирла Лукви на Дністрі знаходилась велика пристань.
Територія князівства, де Галич був стольним містом, включала в себе при князі Ярославі басейн верхнього і середнього Дністра, верхів’я ріки Сяну. Її південно-західні кордони проходили по Карпатських горах, а південно-східні – по водорозділу лівих приток Дністра і правих приток Прип’яті. На півдні границі князівства доходили до Дністровського лиману і гирла Дунаю.
Близькість Галича до Угорщини і Польщі зумовлювала його тісні зв’язки з цими європейськими державами, а також з Візантією і світом південно-руських степів. Угорський король і польські князі не раз вмішувались у галицькі події з надією приєднати до своїх володінь багаті та вигідно розташовані землі.
У багатій і плодючій Галицькій землі швидко сформувався прошарок могутнього боярства, що постійно боролося проти зміцнення самодержавної влади князів. Літописи зберегли імена багатьох галицьких бояр – Володимира, Доброслава, Судислава, що мали свої дружини, неприступні замки і по своєму бажанню запрошували або виганяли князів.
Розквіт Галицького князівства пов’язаний з діяльністю князя Ярослава (1153-1187рр.), який за державну мудрість та покровительство наукам та мистецтву був прозваний Осьмомислом. Цим князем, що залізними полками заступив шлях угорському королю, правив суди по Дунаю, отворяв ворота Києву, не випадково захоплювався легендарний автор «Слова о полку Ігоревім».
При Ярославі Осьмомислові в Галичі розпочинається велике кам’яне будівництво, створюється оригінальна архітектурна школа, яка органічно поєднала в собі особливості візантійського та романського архітектурних стилів на основі давньоруської будівельної традиції. Ця школа справила великий вплив на розвиток архітектури Русі. Відлуння її спостерігається навіть у Володимиро-Суздальських окраїнах Київської держави.
Крім величного Успенського собору в місті та навколо нього в численних пригородах розміщалось близько трьох десятків літописних церков. Половину з них відкрито і досліджено. Під підлогою Успенського собору відомим дослідником давнього Галича Я.Пастернаком було знайдено поховання самого Осьмомисла.
Про монументальні цивільні будівлі Галича маємо літописні свідчення. Літопис під 1152р. розповідає про прийом князем Володимиром Володаревичем у своєму палаці посла князя Ізяслава.
З розповіді випливає, що князівський палац у Галичі являв собою двоповерхову споруду, яка була поєднана з палацовою церквою переходами. Був він дерев’яний, про що свідчить літописна згадка від 1230р., про намір бояр підпалити його.
Дослідження останніх років допускають, що палац князя Володимира знаходився біля літописної церкви св. Спаса на високому березі р. Лімниці, поблизу єдиної архітектурної пам’ятки, яка збереглася до наших днів, – церкви св. Пантелеймона, збудованої десь у кінці XII ст.
Наприкінці XII ст., внаслідок об’єднання Галицьких і Волинських земель за князя Романа Мстиславича, Галич стає центром одного з найсильніших руських князівств. Утворилось єдине Галицько-Волинське князівство, яке, як вважають видатні українські історики М.Грушевський та С.Томашівський, було безпосереднім спадкоємцем політичної та культурної традиції Києва, першою, безперечно, українською державою.
У 1205р. під час походу на Польщу загинув князь Роман Мстиславич. Скориставшись його смертю, галицькі бояри прогнали малолітніх синів Романа – Данила і Василька разом з матір’ю Анною за межі князівства. Проте втримати Галич бояри не змогли. Угорські та польські феодали на довгих тридцять років захопили край. Тільки в 1238р. князь Данило зумів повернути собі Галич, а пізніше, після битви у 1245р. під Ярославом, усю Галицьку землю.
В українській історіографії князя Данила вважають найвидатнішим правителем. Він домігся значного піднесення соціального, культурного, економічного рівня своєї держави однієї з наймогутніших у Східній Європі. При ньому Галич став одним із найвизначніших центрів стародавньої України, найбільшим містом на її західних землях.
Пам’ятки матеріальної культури малюють нам Галич як велике багате місто, що займало величезну, на той час, площу з високорозвинутою культурою, великим ремісничим виробництвом.
Від Галича пролягла в безсмертя дорога першої української поетеси княгині Ярославни, книжника Тимофія, співця Митуси. Тут писалися перші рядки Галицько-Волинського літопису. В монастирях, які були осередками духовного життя Галича, писалися книги. При княжому дворі укладалися документи, збірники законів. З бібліотеки галицьких князів до нашого часу дійшли Христинопільський Апостол, Галицьке і Добрилове Євангелії. Як свідчать численні знахідки писал-стилосів та табличок до писання написи-графіті на стінах храмів, у місті жило багато письменних людей.
Визнаючи заслуги Данила Галицького як визначного державного діяча, християнського володаря, Папа Римський коронував його короною Галицького короля.
Проте, дальший розвиток Галича припинила монгольська навала. Значення його як столиці впало. Політичний центр Галицько-Волинського князівства переноситься спершу в Холм, а потім недалеко від давнього Звенигорода Данило засновує нову столицю, яка в честь його сина була названа Львовом.
З 1303р. Галич – місцеперебування Галицької митрополії. На означення вищого духовенства на чолі з єпископом вживали грецьке слово "клерос", яке з часом перейшло в Крилос – назву села, заснованого на території давнього княжого замку. Пристань у гирлі ріки Лукви зберегла певне торгове значення. Пізніше тут виріс сучасний Галич.
У 1349р. польський король Казимир III захопив Галич і приєднав його до Польщі, де ним управляли магнати Потоцькі. З 1353р. Галичем на короткий час оволоділи литовські феодали.

Від вокзалу швидко дістатися до центру міста, що знаходиться відразу за мостом через Дністер.
На центральній площі окрім церкви Різдва Христового, пам’ятника Данилу Галицькому розташований також кіоск преси (він же по продажу туристичних путівників). Починає працювати о 9.00.

Не чекаючи початку його роботи піднімаємося на гору до замку, що височить над Дністром і милуємося як руїнами замку, так і чудовим краєвидом із Замкової гори.
Історична довідка Галицького замку.
Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій горі в Галичі стояв літописний град з палацом Володимирка та двірською церквою Спаса. Правда, відкриття Я. Пастернаком 1937 року фундаментів Успенського собору в Крилосі розставило усі крапки над „і”. Вчені-дослідники зійшлися на тому, що на місці сучасного Галича у княжі часи була торгова пристань, а на Замковій горі – фортифікаційна споруда оборонного значення. Нині ми знаємо, що це одна з найдавніших і найукріпленіших твердинь Галичини.
Галицький замок споруджено в середині ХІV ст. Однак його попередника вперше згадують 1114 р. як укріплену цитадель. Археологи вважа¬ють, що спочатку це була дерев’яна споруда, яка згодом переросла у міцний замок галицьких кня¬зів (ХІІ–ХІV ст.). Польський історик Є. Геленіуш у праці “Розмови про Польську Корону” розповідає: “Галич над самим Дністром має замок старовинний, про початки якого не говорять ні хроністи, ні традиції…” – а далі стверджує, що з занепадом столиці, “один тільки замок над Дністром нагадував давнє значення міста…” Про те, хто і коли знищив княжий дерев’яний замок невідомо. Знаємо тільки, що відбудова замку, як оборонного форпосту Галицького староства, розпочалася у середині ХІV ст., після того, як Галичина і Західна Волинь відійшли до Польщі. Одні історичні джерела приписують будівництво дерев’яно-земляного замку Казимирові Великому, інші стверджують, що твердиню спорудив волинський воєвода Любарт у 1350-1352 рр. У кожному разі відомо, що Галицький замок відбудовували майже ціле сторіччя і з кінця ХІV до ХV ст. він був одним із найбільших в Галичині. Тоді його залога налічувала понад тисячу осіб. У замку було кілька десятків малих гармат, чимало вогнепальної зброї.
Галицький замок 1490 р. штурмувала селянська армія під проводом Мухи, у 1620, 1621 рр. його намагалися здобути татари. Під час визвольної війни українського народу (1648–1654 рр.) твердиню тримала в облозі армія С. Височана, а влітку 1649 р. фортецю здобули війська Б. Хмельницького.
Перебудову замку провів у ХVІІ ст. галицький староста А. Потоцький, який виділив на це 42 тис. злотих. У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що А. Потоцький власним коштом відреставрував його: “від землі спорудив нові мури і обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом”. План реконструкції розробив італійський інженер Франсуа Корразіні. Перебудований замок мав трикутну форму, охоплював територію 1,7 га, мав дві тераси, три муровані башти по кутах, дев’ять комор, архів гродських і земських актів, канцелярію, приміщення суду. В замку була каплиця св. Катерини.
Наступного удару зазнав Галицький замок під час турецько-польської війни 1676 р. Війська Ібрагіма Шайтан-Паші взяли твердиню. Залога, якою керував комендант Лаховський, майже без бою віддала замок, який турки пограбували і висадили у повітря частину оборонних стін та веж. Згодом замок відбудували, але через розбудову нового міста-фортеці Станіславова галицька твердиня поступово втратила своє оборонне значення і запустіла. Згідно з розпорядженням губернатора 1767 р. частину вцілілих мурів розібрали, а матеріал використали для будівництва міста біля пристані. Руїни, що залишилися від давньої фортеці, бовваніли над Галичем аж до кінця ХХ ст.
Нині Галицький замок охороняє держава. Згідно з Генеральним планом розвитку Національного заповідника “Давній Галич” на 2001-2015 рр. тут ведуть реставраційні роботи. У проекті реставрації цієї національної па¬м’ятки передбачено відновити вцілілі мури, південнозахідну вежу та каплицю св. Катерини, відтворити оборонну стіну між вежею і каплицею.
Оглянувши руїни та частину відтвореного замку, спускаємося вниз, у кіоску купуємо необхідну літературу і … рухаємося в Крилос. Точніше любою маршруткою, що йде до Івано-Франківська під’їжджаємо до початку с.Крилос (1 грн.).
За вхідний квиток до Музею народної архітектури та побуту Прикарпаття сплачуємо по 2 грн. та 5 грн. за фотозйомку. Шикарно, красиво, оригінально.
Музей просто неба є структурним підрозділом Національного заповідника «Давній Галич». Він знаходиться на території давнього городища, на першій лінії оборонних валів, навпроти урочища Прокаліїв сад. Цей острівок народної архітектури знайомить відвідувачів з архітектурою і побутом жителів Прикарпаття кін. ХVІІ – поч. ХХ ст. Будівлі, що знаходься на території музею, свідчать про самобутність українського народного зодчества і водночас про його нерозривні зв’язки з традиціями будівельної культури слов’янських народів. На площі 4,5 га нині завершується будівництво «мікросіл» чотирьох етнографічних районів Прикарпаття: Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля. Кожна з цих зон уміло розпланована в мікрорельєфі місцевості, опоряжена малими архітектурними формами. В інтер’єрах пам’яток чимало етнографічних реліквій – предметів життя і побуту наших предків. Правда, неневелика експозиційна площа зумовила ряд відмінностей цього музею від аналогічних йому. Зокрема, чимало архітектурних експонатів подаються не у вигляді садиб – житлово-виробничих ансамблів сільської забудови минулих часів, а як поодинокі, типові зразки житлових, господарських та виробничих споруд. Нині в музеї встановлено 11 архітектурних пам’яток, що представляють різні типи житлового та господарського будівництва. Регіон «Покуття» відображений традиційною покутською садибою кін. ХVІІ – поч. ХХ ст. (перевезена з села Торговиця Городенківського району), до якої входять хата, кошниця, оборіг, криниця-журавель, огорожа. У покутській хаті знаходиться колекція посуду (тарілки, горнята, глечики, горшки).
Крім того, у цьому регіоні знаходиться також виробнича споруда – олійня ХІХ ст. з с.Олеша Тлумацького району. Вона знайомить відвідувачів з процесом виготовлення олії.
З етнографічної Гуцульщини в музей перенесено дві хати-гражди зі с.Устеріки Верховинського району кін. ХІХ ст., а також типову гуцульську хату 40-их років XX століття, яку перевезли з смт. Ворохти Надвірнянського району. Це трикамерне житло – хата-хата-комора. У ворохтянській хаті знаходиться діючий ткацький верстат, на якому виготовляли килими та гуцульський одяг.
Гуцульська хата-гражда – це замкнута забудова з хатою, коморою, притулами, що були харак¬терними для житлового будівництва того періоду. Вона дає можливість виявити низку традиційних прийомів зведення житла на Гуцульщині. Головна споруда двору - хата, яка складається з двох приміщень, розділених сіньми-”хоромами”. Основний будівельний матеріал – дерево. Дах будівлі покритий драницею.
Бойківщину демонструє традиційна хата 1878 р. (про це свідчить дата на сволоку), з с. Поляниці Долинського району. Це трикамерна курна хата. У ній виставлені куделі, прялки. В одній із кімнат оформлено експозицію однокласної школи-"дяківки". Тут також заходяться найчисленніші збірки народних тканин, вишивок та одягу.
Опілля представлене садибою з хатою ткача середини ХІХ ст. та господарською спорудою – стодолою кін. ХІХ ст., перевезеними зі с. Викторів Галицького району. Хата заможного селянина. Тут знаходиться колекція вишивки із сіл Pогатинського та Галицького районів. Це жіночі та чоловічі сорочки, обруси, простирадла, пішви, а також народний одяг – чоловічий і жіночий, повсякденний і святковий. У господарській споруді – стодолі виставлені засоби транспорту та знаряддя праці.
У цьому регіоні також знаходиться дерев'яна церква поч. ХХ ст. з с. Поплавники та виробнича споруда – кузня кін. ХІХ ст. з с. Тенетники Галицького району. А ще тут знаходиться дуже велика колекція опільської вишивки – жіночі й чоловічі сорочки, обруси, простирадла, пішви, народний одяг.
Будинки у Музеї народної архітектури і побуту Прикарпаття всі оригінальні, представлені як зразки житла Прикарпатців. На площі музею їх встановлено у відповідному тематичному контексті. Виняток становлять хіба що окремі експонати – малі архітектурні форми, які в селах дуже швидко руйнуються, бо як правило їх будували з менш якісних матеріалів. Експонати до інтер’єрів будинків також зібрані відповідно до специфіки регіонів.
Найближчим часом на території музею планується будівництво водяного млина, гуцульської церкви, фулюшні, заїжджого двору, в'їзної вежі тощо.
Тут же, навпроти музею, височить на Крилоській горі пам’ятник-символ «Меч і Рало».
Величний пам’ятний знак споруджений на тому місці, де в княжі часи пролягала перша лінія оборонних валів Галицько-Волинської держави, в урочищі «Прокалиїв сад». Саме там встановлений символічний пам’ятний хрест на честь церкви пророка Іллі.
Автор пам’ятника – член Спілки художників України, скульптор П.Сопільник, уродженець Полтавщини. У 1985р. розпочалось будівництво пам’ятника-символа. Вересневої днини 1987р. відбулося урочисте відкриття цього монументу.
Барельєф пам’ятного знака відображає історичні події періоду встановлення Галицько-Волинського князівства. Він є символом єднання древньоруських міст, назви яких викарбувані на мечі. Кожний подорожній уздовж велетенського меча може прочитати літописні свідчення про городи руські й про Галич. На ралі зображені міфологічні, давньоруські воїни, орачі, літописець.
Меч, встромлений в землю, символізує припинення війн. Рало увіковічнює мирну працю хлібороба.
Зведений на пагорбі, він величаво красується на всю околицю.
Трохи далі знаходиться вказівник до Музею історії давнього Галича. Рухаючися до нього бачимо Галичину могилу.
В урочищі Качків, на південно-західний околиці Крилоського городища, між внутрішніми і зовнішніми оборонними валами старого Галича стоїть одинокий курган. Колись це був високий пагорб, що вивищувався над стольним містом, ніби охороняючи підступи до нього. Саме про цей пагорб згадував, називаючи його «Галичиною могилою», літописець, коли розповідав про складні політичні події початку ХІІІ ст.
Ця згадка пов’язана з бо¬ротьбою галицьких бояр і міського населення проти угрів 1206 р. У Галичі тоді правив воєвода угорського короля Венедикт. Знущання напасників над міщанами, боярами і духовенством призвело до повстання. Галичани тоді на допомогу запросили пересопницького князя Мстислава Ярославича. Ось що з цього приводу записано в Галицько-Волинському літописі: «Тоді Ілля Шепанович вивів його (князя Мстислава) на Галичину могилу, посміхнувся і сказав до нього: «Княже, Ти вже посидів на Галичиній могилі, то так якби вже й княжив у Галичі», – бо вони посміхалися з нього. (Мстислав) повернувся до Пересопниці. А ми пізніше розкажемо про Галичину могилу і про Галич, який його початок». На жаль, обіцянки своєї літописець так і не виконав...
Славетний історик України М. Грушевський вважав, що в Галичиній могилі міг бути похований засновник Галича. Пошуки могили почалися ще в ХІХ ст. Її шукали серед курганів крилоського лісу в урочищі Діброва, на городищі в с. Пітрич, у Викторівському лісі й на Крилоській горі. І лише наприкінці ХІХ ст. Т. Земенецький дійшов висновку, що Галичина могила – це одинокий курган, що міститься на найвищій точці в урочищі Качків. Могилу дос¬ліджували в різні роки Т. Земенецький, Й. Пеленський і Я. Пастернак. Але тільки в 1991–1993 рр., коли за її дослідженням взялася археологічна експедиція під керівництвом В. Барана і Б. Томенчука, було остаточно з’ясовано чи не всі таємниці кургану. Під час розкопок тут в символічному похованні було виявлено рештки спаленого човна-довбанки, спорядження знатного воїна – кинджал, вістря дротика і стріл, три сокири, тесло, позолоту від щита, інші знахідки, які вчені датують Х ст. Стало зрозуміло, що курган (діаметр 26 м) на найвищій точці Крилоського городища (315,8 м) в урочищі Качків – це те саме поховання, про яке згадує літописець, і в якому міг бути похований князь – засновник міста.
Напередодні 1100-літнього ювілею Галича 1998 року, пам’ятку княжої доби Галичину могилу було музеєфіковано за проектом З. Соколовського (Івано-Франківський філіал інституту “Укрзахідпроектреставрація”, і вона стала ще одним унікальним об’єктом Крилоської гори, доповненням до експозиції Музею історії давнього Галича та символом пам’яті про великого будівничого, невідомого засновника стольного міста.
Поряд з Музеєм історії давнього Галича знаходиться церква Успіня Пресвятої Богородиці, а дещо далі – Княжа криниця.
На північно-західному схилі Крилоської височини, всього за кілька сот метрів від фундаментів Успенського собору споконвіків б’ють з-під землі холодні джерела, що дають початок струмкам, які несуть свої цілющі води до літописної річки Лукви. Небагато їх було на кам’яному, покритому шаром родючої землі, плато. Тому берегли ці джерела люди, що з давніх часів населяли Крилоську гору, особливо піклувались про одне з них, яке і досі називається Княжою криницею.
Вода у ній цілюща, бо за переказами давала силу і наснагу давньоруським воїнам, робила їх невразливими до ворожих стріл та мечів, а ще надавала їм впевненості у перемозі. Апокрифічні сказання донесли до наших днів легенду про волхва і безіменного князя, який у незапам’ятні часи владарював у Галичі. Одного разу, коли вороги взяли в облогу місто і висохла вода у двох глибоких криницях, оборонці града звернулись до князя з проханням дозволити їм скласти зброю перед ворогами і здатись на їх милість, бо муки спраги геть зламали їхню волю до боротьби. Цілу ніч думав князь, а вранці прийшов до нього старий волхв і попросив до вечора не давати захисникам ніякої відповіді. Перед заходом сонця вивів він князя на схил гори, що був захищений оборонними парканами, і звелів уважно дивитись на те місце, куди впадуть останні промені сонця. Коли впали вони на невелику заглибину, де сиділи стомлені спрагою галицькі воїни, сказав волхв копати тут землю. Взяв князь в одного з воїнів меч, встромив клинок у землю – і вдарило звідти джерело. Залога фортеці була врятована від спраги, вороги не здобули міста, а джерело, яке князь наказав розчистити і обкласти каменем, відтоді почало називатись Княжою криницею.
Напередодні 1100-річного ювілею давнього Галича 1998 року, Княжа криниця святкувала своє друге народження. Львівські реставратори повернули її до нового життя, встановили над джерелом чотириметрову ротонду та увінчали її мідною банею з позолоченим хрестом. Біля криниці упорядкували зручні підходи для відвідувачів, облаштували оглядовий майданчик, який дає змогу оглянути з височини Підгороддя пам’ятки архітектури давньої столиці галицьких князів. Того ж року, на святе Водохрестя, Княжу криницю освятили. Обряд здійснили священики УГКЦ на чолі з єпископом-ординарієм Преосвященним Владикою Софроном Мудрим ЧСВВ.
Повертаємося до Галича, обідаємо і вирушаємо у с. Шевченкове, де знаходиться Храм Св. Пантелеймона, що так красиво виглядав у далині й тумані зранку при погляді із Замкової гори.
Величезний внесок у вивчення історії Галича зробив Й. Пеленський. Його монографія «Галич в історії середньовічного мистецтва», що вийшла польською мовою в Кракові 1914 р., не втратила своєї наукової актуальності й досі. Ця праця присвячена, переважно, єдиній перлині сакрального мистецтва, унікальній пам’ятці білокам’яного зодчества давнього Галича – церкві св. Пантелеймона (бл. 1200 р.). Єдиний храм княжої доби, що зберігся до наших днів, розташований за три кілометри від сучасного Галича, на Виноградній горі Залуквянської височини в селі Шевченкове, недалеко від того місця, де Лімниця впадає в Дністер.
Обстежуючи 1909 року церкву Пантелеймона, Й. Пеленський знайшов на її фасадах численні написи ХІІІ-ХVІІ ст. Один із найцікавіших стосується ХІІІ ст. і вказує на час побудови пам’ятки. Цей напис міститься на південному фасаді церкви, біля третього пілястра на висоті 1,50 м. від землі. Текст напису складається з 8 рядків, видряпаних на кам’яному блоці гострим предметом. Розшифрувавши його, дослідник зробив висновок, що фундатором храму був Галицько-Волинський володар Роман Мстиславич, який на честь свого діда, київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон, збудував цю церкву.
Храм св. Пантелеймона – це монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканої білокам’яної різьби і численними рисунками та графіті на стінах, яка є свідком славних і трагічних сторінок 800-літньої історії нашого краю. Спорудження храму було закінчено 1194 р. Він був рзташований у центрі добре укріпленого городища, можливо, монастиря.
Після захоплення Галичини Польщею церква була переосвячена в катедральний собор для латинського католицького архієпископа. Тоді вона отримала назву костел св. Станіслава. Цю назву пам’ятка зберегла аж до 1912 р. Латинську парафію перенесли до Галича 1427 р., а костел перетворили на літню резиденцію латинських єпископів. Перша писемна згадка про храм св. Пантелеймона датується 1367 р. Правда, Люстрація Галицького староства згадує про костел у 1532, 1552, 1557 рр. У ній, зокрема, йдеться, що храм “...стоїть самотній на полях з квадратних каменів збудований”. Причиною такого запустіння було те, що у першій половині ХV ст. центр архієпископства перенесли з Галича до Львова. Однак двічі на рік – 8 травня (день св. Станіслава) і 9 серпня (день св. Пантелеймона) – тут відбувалися Богослужіння.
Від 1598 р. починається нова сторінка в історії пам’ятки. Згідно з рескриптом короля Зиґмунта ІІІ від 05.05.1595 р. костел св. Станіслава було передано монастиреві францисканців у Галичі з дозволом відреставрувати і збудувати при ньому монастир.
Відбудова храму і будівництво монастиря розпочалися 1598 р. Костел вже був відбудований разом з монастирем 1611 р. Церква частково змінила своє обличчя й перетворилася на базиліку в стилі бароко. На осі головного входу до храму було зведено дзвіницю. Новий монастирський комплекс обнесли валами правильної квадратної форми, внаслідок чого він став неприступною фортецею.
Уже будучи в руках францисканців, колишня церква Пантелеймона зазнавала різних руйнувань. Під час походу на Галич турків 1676 р. її частково зруйнував Ібрагім Шайтан-Паша. Великої шкоди пам’ятці завдала пожежа 1802 р., під час якої згорів костел, монастир і багато цінних документів. Однак найбільшого руйнування завдала пам’ятці Перша світова війна. Під час гарматного обстрілу 1915 р. був майже повністю знищений західний портал, крім двох капітелей лівих колон, зруйновані західний фасад, дах, інтер’єр, постраждав верх дзвіниці.
Після реставрації, яка закінчилася 1926 р., церк¬ві майже повернули її попередній вигляд, за винятком сигнатурки. Невідреставрованим залишився й головний портал. Під час цієї реставрації в інтер’єрі храму зі стін зняли штукатурку і відслонили тесаний камінь. Власне тоді на нижній верстві тиньку було виявлено сліди фрескового живопису (можливо, ХVІІ ст.), а на кам’яних блоках – графіті. Після реставрації 1926 р. храм зберіг свій зовнішній вигляд аж до візиту в Галич (14 квітня 1991 р.) кардинала УГКЦ Івана-Мирослава Любачівського, приїзд якого дав могутній поштовх до відродження давньоруської святині.
Відразу після реставрації 1998 року церкву було переосвячено в греко-католицький храм. Він набув сучасного, наближеного до первісного, вигляду, і має всі елементи, притаманні галицькій архітектурній школі княжої доби. Сьогодні – це чотиристовпний хрестовобанний храм, в якому на підпружних арках, що спираються на стовпи, здіймається кругла баня з купольним завершенням. Найціннішим і найбагатшим за формою і декором є західний портал. Він значно виступає за лице фасадної стіни і своїми уступчатими формами нагадує проспективні портали в романській архітектурі Західної Європи. Портал оздоблюють дві пари колонок з капітелями.
Руст колони складається з трьох пучків і вузла посередині. На краях плінтусів, що під базами, вирізьблені т. зв. «жаби». Ці колони єдині автентичні в цьому порталі, що не були зруйновані артилерійським обстрілом 1915 р. Колони підтримують фриз з різьбленим орнаментом у вигляді пальмети. Портал завершує архівольт з чотирма уступами. Уступи, що відповідають колонкам, закінчуються валиками, що вкриті орнаментальною різьбою.
Південний портал більш стриманий щодо скульптурного декору, але його архітектурне вирішення таке, як і західного. Формі уступів відповідає форма архівольту. Цей портал був дуже пошкоджений 1915 р. Що стосується апсид, то вони декоровані тонкими півколонками, на які спирається аркатурний пояс. Різьблені капітелі центральної апсиди мають розмаїтий рисунок. Ці капітелі й аркатурний фриз автентичні.
На осі головного порталу церкви стоїть квадратна в плані двоярусна вежа-дзвіниця з наметовим дахом. Дзвіницю збудували одночасно з перебудовою церкви францисканцями на початку ХVІІ ст. Тоді вона містилась посередині західної лінії оборонних валів, які оточували колишній монастир. Нижній ярус служив в’їзною брамою, верхній – оборонною вежею та дзвіницею. Через рів, що був розташований перед валами, до брами вів звідний міст. Вежа-дзвіниця стоїть на фундаментах, які викладені з тесаних блоків, що залишилися, мабуть, ще від часу перебудови церкви на базиліку. Стіни вежі муровані з цегли і незначної кількості опоки. Під фундамент монастирського будинку також були використані тесані блоки, стіни з тієї самої цегли, що й дзвіниця і верхня частина церкви.
Одноденна подорож завершена. Час вирушати до Києва.

Шлях до Києва найшвидше долає поїзд 44 Івано-Франківськ – Київ (відправлення 18.50, прибуття 6.23). Також у суботу та неділю дістатися до Києва можна поїздом 98 Івано-Франківськ – Київ (відправлення 17.37, прибуття 6.30), а у четвер та неділю - поїздом 274 Чернівці-Київ (відправлення 20.24, прибуття - 9.05).

Фотоматеріал подорожі Галичем та околицями.

Матеріал підготовлено з використанням:
1. Галич та його довкілля. Довідник-путівник. – Галич, 1997. – 112 с.
2. http://www.davniyhalych.if.ua.

Джерело: http://www.activerest.in.ua

Категорія: Український туризм | Додав: asket (29.04.2009) | Автор: Сергій Овчаренко
Переглядів: 2227 | Рейтинг: 4.5/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright Asket © 2017