Наш шлях пролігає через Бібрку, — давнє містечко над річкою Боберкою. Галицько-Волинський літопис згадує Бібрку 1211 року. Назва походить від тварин бобрів, на яких активно полювали в Стародавній Русі. 1469 року привілеєм короля Казимира IV Бібрка отримала магдебурзьке право. Відомо також, що тут полюбляв відпочивати Іван Франко. Цікаво оглянути з-поміж інших сакральних споруд і місцевий костел, датований 1402 роком.
Дорогою звертаємо увагу на руїни костелу та оборонного муру у селі Соколівка (колишня Сенява). Розташоване при трасі Бібрка-Рогатин, село згадується у письменах ще у XIV ст. Кільканадцять разів перепродувана, Сенява у XV ст. стала власністю Миколи з Ходорківців, який, гордий зі свого маєтку, називає себе Миколаєм Сенявським. Так почалася історія одного із найвідоміших польських родів. Найцікавіше, що з половини XVI-го і аж до початку XIX ст. Сенява-Соколівка мала статус міста. Про колишню велич Соколівки нагадує лише старий, майже зруйнований костел. Оглянувши руїни, рушаємо далі.XIV-XV ст. Місцеві мешканці переповідають, що тут була сторожа, яка охороняла маєток Сенявських і начебто від вежі ведуть підземні ходи до костелу у Соколівці, а далі до замку у Свіржі.
Історичного підтвердження цьому ми не знайшли, врешті, як і спростування. Вежу і оборонний мур відреставрували у 90-роках минулого століття і тепер тут філія Львівської галереї мистецтв.
Рогатин — місто легенд
Долаємо ще кілометрів тридцять — і ми у Рогатині. Історики стверджують, що тутешня територія була заселена ще 100 000 літ тому, підтвердженням цьому є археологічні знахідки епохи кам’яного віку. Тогочасний Рогатин був оборонним пунктом Галича. В'їзд і виїзд із міста захищали Львівська та Галицька брами, що стояли над ровами на валах, укріплених дерев’яним парканом, а потім мурами. Відомо також, що у давнину тут був дерев’яний замок, оточений парканом-тином, проте жодної пам’ятки від нього не залишилося. Як і більшість старовинних міст, Рогатин багатий на легенди. Назва міста пов’язана з легендою про князя Осьмомисла. Колись тут були дрімучі ліси, багаті на дичину. Князь Осьмомисл взяв зі собою на полювання молоду дружину. Жінка втомилася, відстала від мисливців і заблукала у непрохідних хащах. Потомлена і налякана молода княгиня вже втратила сподівання знайти порятунок, аж тут з’явився золотий олень, який вивів її з дрімучого лісу. Вдячний князь звелів звести на тому місці палац, огородивши його високим тином («роги» і «тин»). На гербі міста, поруч із символічним зображенням літери «Р» зображений ріг оленя. Ще одна легенда оповідає про Чортову гору, що неподалік від міста. Цікаво, що гір, скель, пагорбів зі такою назвою у Галичині — безліч і всі вони майже однакові: хотіла нечисть місто чи храм зруйнувати, але сила Господня — непереможна.
Проте, найбільше пишаються рогатинці, звісно, своєю землячкою, Настусею Лісовською, відомою світові під іменем Роксолана. Донька місцевого священика, яку викрали турки, стала дружиною Сулеймана Пишного — наймогутнішого султана Османської імперії, була єдиною жінкою, яка не носила чадру. Турки називали її Хасеке-ель-Хуррем-хатун — Пані веселощів та радощів. Хоча ставлення до цієї жінки неоднозначне, проте не визнати її роль в історії неможливо. На центральній площі міста, поміж двома храмами, — костелом св. Миколая (1538) та церквою Різдва Пресвятої Богородиці (оборонний храм XIV ст.) — стоїть пам’ятник Роксолані.
На старому цвинтарі ми побачили старовинну дерев’яну церковцю. Цей храм Святого Духа входить до числа найстаріших храмів України. Споруджено церков цю над річкою Гнилою Липою ще 1598 року. Існує версія, що цей храм — відбудова першої церкви, у якій правив парох Лісовський, батько Насті-Роксолани.
Підтвердженням цього є знайдені тут залишки дерев’яної споруди. Як відомо, турки при нападі на Рогатин, спалили церкву. Так що народні перекази цілком заслуговують на довіру. І, можливо, тому якось особливо відчуваєш значення цього невеличкого прикарпатського містечка в історії.
