Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, а правим вухом слухав їхнє дихання і прагнув розуміти їх, поєднатися з ними. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі й товариша в бою. “Входити духом” у тварину чи птаха навчали так. Садовили юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку саджали яструба. Після їх “енергетичного злиття” птаха відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба.
Значний виховний і пізнавальний потенціал мав цілий пласт культури наших предків, який дістав назву козацьке характерництво. Боротьба характерників із ворогом вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою “господар ночі”). У народній пам’яті цей вид боротьби овіяний нев’янучою славою, ореолом легендарності. Деякі козаки настільки розвивали свої внутрішні сили, можливості, досягали незвичайних успіхів у розвитку своїх здібностей, що багато сучасників були переконані в тому, що в них “вселялися” якісь надприродні сили. Таку свою силу й енергію козаки застосовували в разі потреби у боротьбі з ворогами. Вони володіли уміннями, які в наш час демонструють, наприклад, екстрасенси. Були чаклуни, які, знайшовши певні прийоми розвитку своєї ідеальної сфери, впливу на психіку ворога, “зачаровували”, “заворожували” його, вивідували в нього військові таємниці тощо. Характерники вміли залякати ворога, навіювали йому інформацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Вороги нерідко вірили, що козаки могли брати голими руками розпечені ядра, обминати кулі тощо. Такі козаки могли проникати непоміченими у ворожий табір, наробити там лиха і живісінькими та неушкодженими повернутися до своїх. Появилася також інформація про те, що козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі больові удари супротивника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катеда і “школі залізної сорочки” в кунг-фу та карате. Ці дивовижні факти визнає сучасна наука, хоч переконливе їх пояснення і обгрунтування належить майбутньому.
Постійно займаючись самовдосконаленням, козаки оволодівали специфічними дихальними вправами, доводячи, подібно до йогів, справді невичерпні можливості людського організму. Академік Д.І.Яворницький писав, що серед козаків були справжні велети тілом і духом і що “серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга”, який “тільки-но дихне, як від того подиху людина падала з ніг, а коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину”.
Підкреслимо, що всі види козацької боротьби у процесі тренувань, оволодіння майстерністю єдиноборств грунтувалися на правилах і принципах народної моралі, етики. Порушення їх вважалося неприпустимим і мало тяжкі наслідки для тих, хто нехтував козацькими законами життя, їхніми традиціями і звичаями. Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання.
Найважливіших правил, якими керувались характерники, було декілька. Стосувались вони, зокрема, навчання молоді: “Ніколи не вчи того, хто ще не вміє”. На перший погляд, тут є алогізм, але парадоксу немає. Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не досяг внутрішньої зрілості для оволодіння Знанням. У цього правила цікавий підтекст – людина сама у собі несе Знання, вчитель лише допомагає його виявити.
Друге правило таке: “Вмій робити те, чого бажаєш собі сам”. Тобто не відступати ні перед чим, не “захоплюватися” принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу – він підкаже, як слід поводитися.
Третє правило стосується взаємодії людини, Знання і навколишнього середовища: “Ніколи не будь таким, яким би вважали тебе інші”. Це – про рамки вчинків, вихід за їх межі.
Дитина народжувалася, а їй уже виготовили колиску, в бильці якої зроблено отвір (“вхід”, “вихід” чогось суттєвого). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій.
Навчання було тривалим і суворим. Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але і складними. Наведемо приклади.
“Бачення “золотої середини”.
Спочатку козака вчили пекти хліб. Потім – розрізняти лікарські рослини та готувати ліки, заздалегідь “бачити” вплив зілля на людину. До речі, знання корисних і шкідливих властивостей рослин вважалося необхідним для всіх козаків. Характерники вивчали їх особливо ретельно.
“Розуміння поведінки і мови тварин”.
Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, а правим вухом слухав їхнє дихання і прагнув розуміти їх, поєднатися з ними. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі й товариша в бою. “Входити духом” у тварину чи птаха навчали так. Садовили юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку саджали яструба. Після їх “енергетичного злиття” птаха відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба.
Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели “шляхом Знання” кожного дня. Це не обов’язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися “звичайні” балачки про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні й за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не міг існувати справжній “козацький дух”.
Коли вчитель-характерник вважав, що учень науку опанував, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало кілька різновидів. Один з них відбувався в степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали “старші”. Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій і водночас “приборкуючи полум’я”. Нарешті вогонь згасав, і відкривався широкий тунель, складений із тесаних брил. Ним ішов юнак – ніби внутрішнім простором. Місце входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний, ріг відкривався шлях до простору, через правий, сонячний, молодикам іти заборонялося. Закінчувався ритуал ударом блискавки, після чого відкривався шлях до входження у різні енергетичні горизонти світу, шлях справжнього характерника.
Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися в житті. Вони принципово відрізнялися від східних. Якщо на сході наголос робився на особистості, її внутрішньому світі, то у козацтва особисте підпорядковувалося “товариству”, загальному, пов’язаному з громадською справою.
Яскравим прикладом характерника був Мамай. Він міг наслати туман на ворога, його не брали кулі. Крім того, він був першим кобзарем.
Образ козака-характерника не лише ходив поміж народу, а й часто зустрічався у творчості письменників. Ось як про одного з характерників згадував Тарас Шевченко: ...з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник із Січі.
