За тиждень до Великодня християни святкують Вербну неділю. За християнським вченням у цей час Спаситель Христос в’їжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни встеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками. Це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу, тому що воно перше сповіщає про прихід весни і має цілющі властивості.
На вербну неділю в усіх церквах відбувається урочистий обряд посвячення вербного гілля. Вважається, що воно при цьому набуває магічних властивостей. Так, на покутті вербова галузка оберігає оселю від блискавок. З галузок чи листочків верби роблять настоянку й лікують людей від головних болячок, гарячки, шлункових хвороб, заживляють рани, зцілюють домашніх тварин.
Свяченій вербі приписувалися й інші магічні властивості, зокрема, виганяючи вперше худобу на пасовисько, треба обов’язково поганяти її свяченою вербою, щоб нечиста сила свійську тварину обминала. А якщо викласти за двері свячену гілку під час граду, то, за народними уявленнями, град припиниться.
Освячені гілочки верби залишали у хаті на божниці, садили на городі. Якщо ж проросте, то коли є неодружений хлопець чи дівчина, вони обов’язково незабаром створять сім’ї. За народними віруваннями, у Вербний тиждень не можна сіяти конопель і городини, бо «буде ликувате, як верба». Не сіяли колись у цю пору і буряків, бо «будуть гіркі». Вербовими гілочками розпалювали у печі, коли пекли короваї. А хлопці й дівчата билися вербою, примовляючи:
Не я б’ю — верба б’є, За тиждень — Великдень, Недалечко — червоне яєчко. Будь великий, як Верба, А здоровий, як Вода, А багатий, як Земля! В Галичині примовляли так: Шутка б’є — не я б’ю, Віднині за тиждень Буде в нас Великдень!
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
«Зацвіла верба — прийшла весна», — казали у народі.
Подекуди ще лежав сніг, було холодно — а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.
На честь цього дерева — вісника весни — сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. Вибравши з-поміж себе найкрасивішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклим вербовим гіллям, наспівуючи веснянку:
«Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!»
Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою.
Для українського народу верба — це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця.
Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється з одруженням:
Летіла зозуля, кувала, Щось вона вербиці казала: Пора тобі, вербице, розвиться, Пора тобі, хлопчино, жениться.
Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини.
Від Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: розписували писанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, а також пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку.
