Визначення пріоритету інтересів дитини в усіх сферах життя держави та суспільства закріплено у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1989 р. Конвенції про права дитини, обов’язок за виконання якої взяла на себе й Україна. Україна визнає Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захист і розвиток дітей, прийняту разом з Планом дій щодо її реалізації у 90-ті роки на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей (1990 р.). У цих документах визначені універсальні міжнародні правові норми, які гарантують дітям основні права людини: право на життя, медичну допомогу, розвиток, освіту, захист від бездоглядності, жорстокості стосунків, експлуатації.

У Конвенції про права дитини, схваленій в Україні 27 вересня 1991 р., говориться, що держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, який необхідний для фізичного, розумового, духовного, нормального, соціального розвитку. Найвищі міжнародні організації звертають особливу увагу на проблему здоров’я та розвиток дитини, здоров’я людини взагалі, оскільки жоден з інститутів – політичний, економічний, екологічний, соціальний, педагогічний, медичний – виявилися неспроможними захистити дітей, та й дорослих теж. Суспільство, яке не здатне подолати збройні конфлікти, голод, розгул злочинності і знищення довкілля, не в змозі сформувати здорове покоління. Вчені, демографи вважають, що на даний момент в Україні на 10 сімей має народитися 23 дитини з метою збереження української нації.

У проекті концепції інтегративної українознавчої валеологічної освіти в Україні (ведуча проекту Усатенко Т.П., 1995 р.), розробленому за концепцією «Система національної освіти» академіка Кононенка П.П. на основі українознавства та його філософії, підкреслює, що здоров’я – універсалія культури, національна цінність, складова частина загального світогляду особистості у всіх її проявах: духовному, фізичному, психічному і соціальному.

Український народ з глибокої давнини цінує здоров’я як найвагомішу перлину життя і наші предки до свого здоров’я ставилися значно уважніше, ніж ми. Про це свідчать різноманітні порівняння, прислів’я і приказки: «Без здоров’я немає багатства», «Нема щастя без здоров’я» тощо. В основі древніх колядок, щедрівок є побажання здоров’я господарям, заповзятістю здорового способу життя виграють веснянки, петрівчані пісні, купальські, жнивні та інші свята. Ще в космології античності ідея світової гармонії формувалася саме через музику та спів, через той живий звук – носій повної інформації від людини до людини, як позитивної, так і негативної.

Народна пісня теж славить здоров’я та його складники: чистоту тіла і помислів, чистоту побуту, навколишнього середовища, збереження природи, чистоту рідної мови від лихослів’я тощо. «Роса плаче без голосу, журба січе русу косу» (народна пісня); «Повій, вітройку, повій, то нам буде здоровій» (обжинкова з Волині); «Я висока, як та сосна, я при своїй мамі росла» (веснянка); «Постарили, брате, мене чужі хати, чужа роботонька та зла недоленька» (сімейно-побутова). Здоров’я бажають при зустрічі і прощанні, у взаємних привітаннях. Важливе значення для виховання та здоров’я мали колискова пісня, уміння правильно дихати, а також купання, ігри, загартування, фізична праця (Як дитина бігає і грається, так їй здоров’я всміхається).

Прадавні свята календарно-обрядового кола несуть у собі світогляд народу, його філософію, поетичне бачення світу і втілення свята у надзвичайно цікаве лицедійство, яке викликає оптимізм, чудовий настрій, жадобу до життя, праці. Спрямування свят завжди доброзичливе, оптимістичне. Дійства славлять могутні сили природи, світове буття, бадьорість, щирість, молоду спритність, кмітливість, високі чесноти. Вони зміцнюють нервову систему і вселяють творчі сили. Справжнє захоплення та радість – ознака доброго здоров’я, гармонії духовних та фізичних сил. Про глибокі знання українського народу душі дитини, виняткове уміння раціонально підходити до неї, враховуючи її вікові та статеві особливості, індивідуальні риси характеру свідчить навіть низка синонімів із найрізноманітнішими смисловими відтінками до основного слова. Наприклад: ростити – колихати, няньчити, ніжити, виховувати, годувати, плекати, леліяти, опікуватися, клопотатися тощо.

ІІ

Лад, ладування життя закладені у звичаї та його святковому календарі, за яким циклічно з року в рік за Божими законами жили наші предки і передавали з покоління в покоління, є гарантованим станом людського буття, як упорядкованість і життєва необхідність. Видатний український етнолог Павло Чубинський зазначав, що ще до середини ХІХ ст. українське село жило головно за давнім звичаєвим правом.

Однією з турбот кожного народу, якщо лише він задумується над своїм майбутнім, є моральне, психічне і фізичне здоров’я наступних поколінь, найголовнішої святості – наших дітей. Дивовижні феномени життя «людина – здоров’я» варті того, щоб над ними поміркувати, не загубити серед інших вартостей. Адже здоров’я людини прямо залежить від ступеня її відповідності законам Природи. «Рід» і «природа» – недаремно однокореневі і тут дуже важливо пробудити в дітях родову звичаєву інформацію, яка закладена у циклічному ритмі життя. Коли ладування у суспільній свідомості, у ставленні суспільства до людини, особи втрачається – приходить жорстока розплата силами розладу та руйнації. Насамперед йдеться про філософське розуміння людини, природи, пізнавальне ставлення до світу, до її здоров’я та життя.

Знання про здоров’я будуть недостатніми, якщо невідомими залишаться не лише універсалії, а й символи, що утворюють невидиму для нас матрицю буття. Як приклад, в народі про втрату дівочої цноти казали: розплетена коса, потоптана квітка, зламана калина; про смерть: «ворон кряче», «кінь копитами б’є», «китайкою кінь покритий», «калина на горбі», «сідати в сани», «переходити через кленовий міст» тощо. Універсалії та символи особливо важливі і потрібні для конкретної роботи з дітьми, вони краще розвиваються і набувають вміння образно мислити.

Першочергова роль здоров’я обумовлювалася життєвими потребами людей. Піклування про здоров’я, надання йому першочергового значення, на нашу думку, починається саме з епохи слов’янства. Це підтверджує велика кількість народних порівнянь, прислів’їв, приказок, що дійшли до наших днів: «здоровий, як вода», «здоровий, як дуб», «найбільше багатство – здоров’я» тощо.

Важливе місце відводилося дитячим іграм. Відомо, що піжмурки були в ужиткові ще в докиївські часи і призначалися не тільки для фізичного загартування підлітків, а й являли собою своєрідну школу етики й естетики, завдяки грі формувалося поетичне мислення, мистецькі смаки.

Вдома діти виконували посильну працю, фізично загартовувалися, а у своєму середовищі, граючись, опановували перші елементи грамотності, вміння вести діалог, завчали вірші, скоромовки, лічилки.

Традиційні засоби і форми оздоровлення людей отримали подальший розвиток за часів Київської Русі. Поступово починає складатися досить чітка система фізичного і психофізичного виховання дітей та молоді, що забезпечувала міцне здоров’я і високий фізичний розвиток. Ця система була не менш, а може й більш прогресивна, ніж, наприклад, рицарські системи на заході. Пояснюється це історичними особливостями розвитку українського народу, і, зокрема, відповідальністю батьків за виховання своїх дітей.

Обов’язково бажали здоров’я в колядках, щедрівках, веснянках, обрядових дійствах. Люди щодня, вітаючись між собою, зичили один одному доброго здоров’я. Народні правила гарної поведінки вимагали при зустрічі родичів, друзів, знайомих обов’язково запитати один одного про здоров’я.

Трудова діяльність стародавніх слов’ян потребувала розвитку сили, витривалості, спритності, наполегливості. Всі ці якості разом створювали добрі умови для повноцінної і активної праці («щоб працювати – треба силу мати»). Із етнографічних та історичних праць відомо, що серед наших предків, дітей та молоді були поширені ігри, здебільшого пов’язані зі змінами пір року та ритуалами дохристиянських свят і обрядів. Вони відбувалися в певні пори року: восени – жниварські («Котився віночок по полю»), «вечорничі» ігри в хатах, зокрема, «Калити-Андрія» та «Катерини-Долі», далі – різдвяні та новорічні «Зажурилася та крута гора» (колядка), гадання, коляди, щедрівки, вітання та віншування; весною – ігри хлопчиків і дівчаток (хатні, надвірні) («Кіт і мишка», «Угадай», «Мовчанки», «Вовк і гуси», «Уперегонки», «Жмурки» тощо); весняно-великодні – «Кривий танок», «Подоляночка», «А ми просо сіяли», «У довгої лози», «Ой ходить жук», «Вербовая дощечка», «Не стій, вербо, над водою», «Горобчику, пташку, пташку!», «Наша жучка рибку ловила», «Ой ти, травко, ти муравко»; влітку – зеленосвятські та купальські («Зеленая дібровонько», «Та ходила дівчинонька по межі» тощо.

Усі ці ігри пов’язані з сонячним культом, із сільськогосподарським циклом і були символами «сонячного та господарського кола», культу покійників та сил природи. Історичні джерела подають основні ігри наших пращурів: біг, стрибки вгору, через вогонь, метання списів, стрільба з лука, кулачні бої тощо. Такими іграми захоплювалися переважно хлопці, міряючись силою, відвагою, спритністю, хоробрістю. Особливо вшановувалася вода за її чудодійність («Без води не шукай здоров’я»). Звучали пісні про воду у всі пори року («Як пішла Ганна на Дунай по воду» (веснянка), «Наша Маланка-наддністрянка» (шедрівка), «Наша Маринка – купалочка» (купальська), «Заплету віночок», (купальська) «Та купався Йван» (купальська), «Зайшло сонце за віконце» (купальська) тощо).

У дівчат переважали ігри, що пов’язані з культовими діями, наданнями-ворожіннями, чаруванням, мріями про одруження, про щасливе майбутнє життя тощо. Головні ігри – великодні та зеленосвятські хороводи-танці пов’язані з ритуалами плетіння та пускання вінків на воду, гра у «фортуну», «Лялю», «Тополю», «Морену, «Коструба» та ін. Хлоп’ячі ігри були рухливі, дівочі – спокійні. До цього часу живуть у народі ігри «Довга лоза», «А ми просо сіяли», гойдалки, ходіння догори ногами. В «Енеїді» І.Котляревського читаємо сцени, де розважалися відважні Енеєві побратими в Карфагені:

Тут всяку всячину іграли.

Хто як і в віщо захотів

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба.

Як загулялися в жгута;

В хлюста, в пари, в візка іграли,

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Вершиною українських оздоровчих систем став культ фізичної досконалості глибоко релігійних запорозьких козаків. Гармонійне поєднання високої моралі і фізичної досконалості, яке традиційне ще з прадавніх часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу. Запорозькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей і свій вільний час практично присвячували виконанню фізичних вправ (різні змагання, тренування з шаблями тощо).

Споконвіку педагогіку творить народ, а ми, науковці, вчителі, тільки її досліджуємо Відомо, що виховний досвід народу закріплюється в традиції, що є виявом його історичної пам’яті, його самовизначення та оберегом культури, мови і релігії. Саме традиція, послідовність дій виступає як спадок із покоління в покоління передачі смислу життя, усталеного порядку як досвіду історії. Вона зберігається через народний календар – тисячолітній досвід життя і культури українського народу ще з дохристиянських часів. І саме свята календарно-обрядового кола передбачають просвітленість атмосфери, ігрову імпровізацію, витончений гумор і тонкий ліризм, одухотворену сердечність, що дуже позитивно впливає на здоров’я людини. Народні свята свідчать про природний потяг українців до життя у спільноті, до змагання інтелекту, до виявлення талантів, демонстрування мистецької майстерності, виготовлення та використання ужиткових речей: одягу, взуття, рушників, посуду, знарядь праці, музичних інструментів. Весняні і літні свята несуть людині бадьорість духу, здоров’я, бажання спілкуватися з людьми та природою. Аналізуючи народнопісенну обрядову творчість українців, можна зробити висновок, що це відображення сонячного сільськогосподарського річного циклу, який увібрав у себе найважливіше – пошану до покійників та віддзеркалення віри у Сонце, в магічну дію руху і слова. Веснянка-хоровод «Розлилися води» – гімн хвали весні і Сонцю.

У всіх цивілізаціях, які мали на меті вплинути на суспільну свідомість, характеру музики і музичній освіті надавалося особливого значення. Найбільший вплив на людину – вплив звуком, тому важливе значення для виховання мали пісні, особливо колискові – перше, що повинна слухати дитина з уст матері. Пісня та український спів – наша національна цінність: «Такої пісенності, яка була в Україні, не мала жодна країна світу. В українському співі виявляється глибока душевність і висока духовність народу, пов’язана з прадавньою культурною традицією». [4] Живий чистий звук є одним із основ життя людини.

Ріка життя немислима без оберегів, які можна поділити на архаїчні (природне життя) та архетипні (життя в культурі), та найбільший оберег – людська душа. Без духовності вироджуються і знесилюються, перетворюючись в забобони, всі зовнішні обереги. Радіти життю – «рай діяти». З самого дитинства потрібно вчити дітей не розбазарювати їхнє життя, а зуміти присвятити його благородній меті. Якщо людина хвора – значить вона підтримує в собі безлад через негативні думки, почуття, поступки.

Гармонія – мати всіх доброчинств. Коли перед людиною стоїть завдання вижити – в першу чергу повинні вижити стратегічні духовні структури, що об’єднують нас з першопричиною. Сьогодні матері народжують хворих дітей на тлі ситуації, коли смертність в Україні вдвічі перевищує народжуваність. До школи йдуть хворі діти, які не захищені від куріння, наркоманії, згубного впливу алкоголю, денаціоналізації і Бог знає ще від чого.

Письменник, лікар і поет Дмитро Шупта зазначає: «Як кожен із нас має тіло і душу, так і кожен народ має свою власну етнопсихіку, волю, характер тощо. Нині науково доведено, що і цілісність народу, і стан його колективного здоров’я захищені специфічним біополем, послаблення чи спотворення якого автоматично призводить до дезорганізації, непорозумінь, соціальних конфліктів, неврожаїв, екологічного занепаду, стихійного лиха, навіть глобальних катаклізмів. У згаданому біополі підтримується необхідний порядок атомів, молекул та всіх живих організмів завдяки зв’язку, узгодженості всіх вібраційно-хвильових процесів. Інакше може порушуватися електромагнітний каркас людського організму, як і всього живого». І далі продовжує: «Одним із рівнів організації Всесвіту є соціальний організм, вищим виявом якого є народ, нація. Порушується. він також завдяки дії свого когерентного поля. Відповідно, цілісність цього поля, а відтак і здоров’я біосоціального організму безпосередньо залежить від того, яка мова та які пісні лунають у народному середовищі – рідні чи чужі. Як стверджують учені, мова народу формує певні особливості генофонду, завдяки яким організм людини позитивно відгукується на мову свого народу, активізується, мобілізуючи свої зусилля, зцілюється. «Якщо пращури з покоління в покоління користуються однією і тією ж мовою, то це веде до структурування роботи фізіології представників цього народу, сприяє виникненню стабільної вібрації, яка надзвичайно потужно підживлює кожного індивіда, тому спілкування саме рідною мовою дає можливість дійти до глибинних рівнів своєї пам’яті, «хто ти», а потім побачити, що з цим можна робити. Тобто, мова і генетична пам’ять взаємопов’язані і їхній вплив обопільний.

Та головне, що завдяки рідній мові налагоджується гармонійний стабільний зв’язок між людською свідомістю і прихованими талантами та нашими здібностями, що дрімають у підсвідомості кожного з нас, що забезпечує кращі перспективи самореалізації.

Проте рідна мова робить людину не тільки здоровішою й талановитішою та щасливішою, а й виступає в ролі особливого каналу, через який кожен із нас черпає цілющу енергію рідної землі і рідного неба». [3]

Всі ми розуміємо: яка мова – таке й мислення, такі почуття і дії. Цей зв’язок в українців з рідною землею та мовою, на жаль, розірваний. Ми перестали розуміти один одного, нам важко планувати і узгоджувати свої дії. Ми чуємо нарікання на нещастя і слабке здоров’я. А звідки йому взятися, коли половина корінних українців не розмовляє українською мовою, «розірвавши у такий спосіб предковічний зв’язок з рідною землею і вищими небесними силами, з незліченними поколіннями українських предків?» [3] Чи не в цьому ховається таємниця нашої беззахисності перед різними хворобами, змінами у стосунках між собою, ба, навіть під час чергових чи позачергових виборів?

І тут приходять до пам’яті застороги наших предків: не цурайся роду свого, його звичаю та мови, бо рідна мова і звичай зберігає енергію нації, а чужа пісня і молитва дає силу твоєму ворогові. «Нині на всіх рівнях маємо думати, як не втратити найціннішого в Україні – українського коріння. Ми повинні створити універсальний інтегральний загальнонаціональний український заповідник для збереження не тільки природи, архітектури, естетики, культури, тощо, а й природного живого звуку людини через унікальний спів українських голосів, які нині вироджуються».[4]

Але, на мою думку, зарано ще говорити про виродження українських голосів. Про їх наявність стверджують безліч фестивалів, пісенних конкурсів, телевізійних передач тощо, хоча настав час подумати про збереження цього унікального явища у нашій державі.

Вчені світового рівня довели, що в сьогоденній ситуації український народ буде здоровішим, коли він спілкуватиметься українською мовою, співатиме свої пісні, матиме україномовне інформаційне і духовне забезпечення.[1] І навпаки, злослів’я – це найстрашніша біда людства. Вчений С.Н.Лазарєв зазначає, що будь-яка фраза є інформаційним угрупуванням («Слово – не горобець») і навіть внутрішня згода з злослівною людиною може бути небезпечною, вкорочує наше життя, знищує нас фізично і духовно, впливає на наше довголіття.

На здоров’я дитини впливають не лише хвороби і захворювання, а й події, що відбуваються в родині, в соціальному і природному середовищі. Агресивна поведінка, вандалізм, людиноненависництво як і зневага до культури та знань, до національних цінностей несумісні з розумінням здоров’я. А добродушність, комунікабельність – це відсутність енергетичної атаки на людей і, відповідно, власний захист. Японці є народом-довгожителем і одночасно – найбільш ввічливим народом у світі. До цього часу, наслідуючи своїх предків, вони намагаються наповнювати своє життя духовними потребами.

Одна з найважливіших закономірностей педагогіки полягає в тому, що в процесі формування особистості найефективнішим є шлях пізнання від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до планетарного, світового. Тому, беручи до уваги реальність сьогодення і об’єктивні закономірності педагогіки, валеологічне виховання повинно бути глибоко національним, тобто базуватися на культурному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах та інших формах соціальної практики.

Головне в педагогіці не діти, а самі батьки. Один поступок батька дитина всотує в себе глибше, чим сотні повчань. Духовність чоловіка в більшості виявляється його відношенням до жінки. Демонструвати дитині приклади безкорисливості, турботи про інших, зняття презирства і осудження там, де за земною логікою воно необхідне – це те, з чого складається здоров’я і щастя людини.

Якими є майбутні потенції батьківства і материнства сучасних юнаків і дівчат? Чи достатньо у їхньому запасі пестушок, утішок, колискових, казок, щоб розважити дитину емоційно і морально підтримати її? Чи знає сучасна молодь звичаї і обряди, ці вічні цінності свого народу, щоб привити дитині почуття причетності, до роду й родоводу, здатність протистояти згубним впливам, вдосконалювати себе і світ навколо себе.

Важливе освітнє і виховне значення для теперішніх поколінь, на наш погляд, мають легенди і перекази про незвичайну фізичну силу богатирів, яка завжди гармонійно поєднувалася з моральною довершеністю. Ця єдність була і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь («сила без голови шаліє, а розум без сили мліє», «сила та розум – краса людини»).

Основні зусилля наука повинна направити не на використання ліків, а на вивчення і розвиток духовних структур, як головного фактора виживання людства. Найкраща медицина практикується щоденно самим способом життя, манерою мислити, відчувати, вірити, любити, харчуватися. Але людина не тільки тіло, вона має душу і не можна харчувати душу і дух м’ясом, овочами чи гормонами. Існують і духовні потреби. Коли душа і дух наповнені, вони діють на фізичне тіло і викликають в ньому нові процеси. Не варто обіцяти дитині купити делікатес, чи іграшку, мріяти дитина повинна про духовні задоволення. Краще пообіцяти їй повести в театр, музей, на виставку, на природу помилуватися цвітінням дерев, чи співом пташок і де можна возвеличити душу, а розвиток духовності дитини – найкращі ліки від негативних устремлінь.

Нинішній час ставить перед нами завдання зберегти людину, а тому культ здоров’я виокремлюється серед інших, як феномен буття. У понятті здоров’я ми вбачаємо сукупність властивостей організму людини, впливу довкілля, які гарантують оптимальний розвиток розкриття всіх позитивних властивостей особистості, таланту і обдарованості, забезпечення фізичної та інтелектуальної працездатності на максимально тривалий термін життя. Тут поєднуються проблеми, особисті, державотворчі, планетарні. Збереження здоров’я – це збереження життя особистості, роду, родини, народу на Землі і головною умовою фізичного здоров’я є знання і виконання законів єдності, духовності і любові як найвищої лікувальної сили.

І саме українська мова, народна пісня з її первинною чистотою, звичай, традиція і надбання моральних та культурних цінностей можуть захистити Україну від агресії бездуховного шоу-бізнесу. Суттю традиції є збереження, своєрідного повторення того, що триває в усі часи і збирає воєдино досвід різних поколінь.

Зусиллям власної культури українська нація повинна навести лад на своїй землі, як домінуюча, елітарна і розкрити всю велич нашої культурної спадщини. А відродити державу можуть тільки ті, хто відчув цю велич, пам’ятаючи носіїв національного духу. Національна школа покликана здійснювати певний вплив на тіло, душу і розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, національно свідомої, творчо ініціативної, полікультурної, освіченої людини – громадянина самостійної держави Україна.

Використана література:
Кононенко П.П. Концепція навчальної дисципліни «Українознавство». (Концепції, програми, документи). – К.: ВІПОЛ, 1995.
Здоров’я (валеологія). Стандарт навчального інтегративного курсу українознавства для української національної школи-родини. К., 1995.
Шупта М. Р. Рідна мова – чинник здоров’я людини. // Український світ. число 10-12, 2005. ст. 32-33.
Гончарук П.Т. Біофоніка – це гармонія успіх, щастя. // Український світ, Число 10-12, 2005. ст. 44,45.
Лазарев С.Н. Диагностика кармы. Санкт-Перербург, 1994).
Добжанський Е.І. Дивовижний звичай. К, 2005.
Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу (Ескіз української міфології). – К.: АТ «Обереги», 1992.

Джерело: http://rius.kiev.ua