Мальовниче село Микулинці, є унікальним та феноменальним, не лише через відоме на всю область і далеко за її межами пиво, але й через свій старовинний замок. Унікальність полягає в тому, що в цих архітектурних руїнах майже століття мешкають люди.
Хочу розчарувати мисливців за сенсаціями, нажаль, ці люди за кров’ю не мають жодного відношення до династій європейської знаті, але так вже історично склалося, що на долю саме цих галицьких селян випала честь стати безпосередніми свідками життя останніх графських нащадків. До сьогоднішніх мешканців Микулинецького замку, ми ще повернемося, а зараз давайте ближче познайомимося із історією цього древнього містечка. Приблизно за 20 кілометрів на південь від обласного центру, за 13 кілометрів від княжого граду Теребовлі поміж пологих пагорбів компактно розмістився давній Микулин. Так, власне Микулин, саме таку назву мало це галицьке селище в княжі часи свого заснування. Вперше Микулин згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха під 1096 роком. Честь заснування цього населеного пункту належить ченцями-монахами, які на березі річки Серет, збудували Миколаївську церкву. Від назви церкви Миколая і пішла назва поселення. До кінця ХІІ століття Микулинці входили до Теребовлянського удільного князівства, а з 1199 року — до Галицько-Волинського. Статус міста, селище отримало у 1387-му році, коли воно опинилося під владою Польщі. Відтоді воно почало називатися Микулинцями. Історія цього давнього галицького містечка багата на події. Так вже склалося, що безпосередньо через цей населений пункт проходив колись сумнозвісний Чорний шлях, яким до нас приходили кочівники, вбиваючи, грабуючи наших предків, забираючи в ясир жінок та молодь. Для того часу, регулярні напади турок і татар було звичним явищем. Ніхто не міг почувати себе у цілковитій безпеці, бо підступні орди нападали завжди миттєво та зненацька. Тому, цілком зрозуміло, чому наші давні родичі вибирали для свого поселення місцини довкола яких були природні бар’єри, як то вода, болота, гори, неприступні ліси. Саме в таких місцях розташовані більшість уцілілих фортець.
Тернопілля є унікальним, не лише через кількість оборонних споруд, які збереглися на її скромних теренах, але й через те, що географічно вона є пограничною для різних культурних та етнічних світів. Власне, саме Тернопільщина поєднала в собі самобутність та неповторність Галичини, Волині та Поділля. Погодьтесь, це є феноменальним поєднанням. Будучи «прикордоною», Тернопільська земля напевно, найбільше зазнала лиха від поневірянь чужоземних зайд та завойовників. Єдиною можливістю захистити себе і своїх рідних було масове будівництво оборонних укріплень та фортець, котрі дарували мешканцям відчуття відносної безпеки. Було споруджено такі укріплення і довкола стародавнього поселення у Микулинцях. У 1550 році за наказом тогочасної власниці Микулинець, Анни Йорданової, що походила з роду Сенявських, було збудовано нову фортецю. Після спорудження замку, кількість населення містечка швидко зростала, розвивалися численні ремесла. Такий демографічний та економічний розвій Микуленець, не залишився поза увагою влади. Так, Микулинці в 1595р. на основі наданого його магдебурзького права стало містом-фортецею. Ця грамота пропала під час польсько-турецької війни, тому на прохання власниці міста Людовики з Мнішків Полоцької, Август ІІІ видав підтвердження про це право вдруге. Отримавши магдебурзьке право Микулинці отримали змогу проводити тричі в рік різноманітні ярмарки. В 16-17 ст. місто було у власності магнатів Конєцпольських та Зборовських. Замок витримував не одну осаду, на його мурах до цієї пори видно сліди розпеченої смоли, яка лилася на голови чужинців. В 1672 році замок здався туркам лише після 15-денної облоги. Османи не дарували микулинчанам такої впертості та відваги — всіх чоловіків міста було вбито, жінок же та дітей забрано в ясир. У І пол 18 ст. Микулинці належать Сєнявським, потім — Любомирським. З ІІ половини того ж століття місто — власність найбагатшого магнатського роду Потоцьких. Саме тоді розпочинається поступовий, але незворотній занепад замку, як оборонної фортеці. Микулинецький замок за володарювання Потоцьких перетворюється на панське житло. На початку ХІХ столітття, замок купує австрійський барон Ян Кнопка, котрий у 1815 році відкриває в приміщенні замку власну суконну фабрику. Для цього він здійснив перебудову замкового комплексу, замість вузьких бійниць в стінах пробив великі вікна(їх ряд видно й до цього часу). Цими нововведнями остаточно порушивши фортифікаційність споруди. Але з часом виробництво підприємливого барона збанкрутіло, і замок спорожнів. З того часу він не відбудовувався і ним ніхто не цікавився. Фактично замок був залишений на самознищення.
Дивлячись на сплюндровані часом та людьми залишки муру та двох веж, посеред яких тамтешні жителі зробили сміттєзвалище, важко повірити, що колись Микулинецький замок був оборонним. Замок знаходиться на вершині пагорба, оточеного з трьох боків водами річки Серет. Він був побудований з каменю на місці старої дерев’яної фортеці. Деякі дослідники вважають, що місце для будівництва Микулинецького замку було вибрано невдало, бо воно ідеально проглядається для обстрілу. За типологічними ознаками це регулярне укріплення протобастіоного типу. Його планувальна структура й архітектурні вигляд склалися після 1637р, в результаті перебудови раніше існуючого укріплення, придбаного коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Залишки оборонних мурів та двох наріжних башт, що уціліли від давньої споруди, дають уявлення про вигляд укріплення у минулому. Муровані з місцевого пісковику оборонні стіни завтовшки близько 2 метрів утворювали прямокутний, наближений до квадрата двір, по периметру забудований одно-та двоповерховими спорудами. Стіни на кутах укріплення з виступаючими баштами з бійницями. У східному та західному мурах розміщувалися в’їзні брами. Збереглися фрагменти білоком’яні рустовки аркового обрамлення східних воріт у стилістиці пізнього ренесансу. Микулинецький замок є характерним прикладом регулярних замків Поділля середини XVII століття. Розповідаючи про Микулинецький замок не можливо оминути увагою той факт, що в ньому, ось уже майже сто років живуть люди, котрі використовують замкові приміщення як власне житло. Цими людьми є нащадки графської покоївки Анни. Так в 20-их роках ХХ столітття, замком володіла графиня Юзефа Рей. У неї була улюблена служниця, яка не лише прислуговувала графині, але й допомагала їй ввести домашнє господарство, бо була писемною. Графиня колись взяла на виховання до себе цю сільську дівчинку, яка була сиротою. Коли Анна виросла і вирішила одружитися, то стара графиня, щоб не розлучатися із улюбленою покоївкою запропонувала їй із чоловіком жити разом із нею допоки молоде подружжя не збудує власну хату. Юзефа Рей навіть виділила деякі будівельні матеріали для будівництва цього житла, але здійснитися омріяному не судилося. Розпочалася війна, і чоловік Анни був змушений піти на фронт, залишивши дружину із двома малюсінькими дітлахами на руках. З фронту він так і не повернувся. Навічно забрала війна і рідного сина графині. Від тифу загинула графська дочка, поховавши її, через деякий час померла і сама Юзефа Рей. З того часу, замок і його приміщення перейшли у розпорядження Анни, бо інших спадкоємців у цієї родини не було. Коли Микулинці захопили німецькі війська, то за старезними замковими мурами розмістилися танки, а в самому замку квартирували солдати. За радянських військ в Микулинецькому замку була організована ветеринарна лікарня в якій доглядали поранених, і хворих коней. Після утвердження радянської влади, залишки муру та веж влада внесла в реєстр пам’яток архітектури, але поселенців звідти не виганяла. Зі слів доньки графської служниці, пані Стефанії, її матері було запропоновано працювати сторожем у замку. Так до сих пір і живуть ці люди у напівзруйнованих приміщеннях, колись могутньої оборонної фортеці подільського краю. До наших днів мало що залишилось від цієї фортеці, - залишки муру, та веж, які перебувають в жалюгідному стані. Добре зберігся колись глибокий оборонний рів, поблизу східної стіни замку, із насипом, що ймовірно виконував роль давнього мосту. Напри великий жаль, хоча руїни Микулинецького замку знаходяться під охороною держави, увесь цей рів закиданий різноманітним сміттям. Безумовно, держав винна у тому, що не забезпечує повноцінну охорону та відбудову цих унікальних історико-архітектурних пам’яток нашої землі, але разом із тим, ніхто не знімає персональної відповідальності із кожного із нас. Я не знаю, чи міг би, будь-який європеєць, навіть гіпотетично викинути сміття, чи справляти свої біологічні потреби під мурами своїх замків? Це нонсенс!. Лише в державі, з цілковитою історичною та духовно-моральною амнезією можливе таке невігластво й вандалізм. І це вже не стільки проблема влади, як проблема культури виховання, точніше цілковитої її відсутності. Людей потрібно виховувати, насаджувати споконвічні загальнолюдські, й національні цінності. Неможна привчати дітей до банального споживацького способу існування, адже така хибна філософія виховує в них інстинкт тимчасового використання як природи так і оточуючих людей, котрі стають для них засобами для досягненні своїх примітивних споживацьких цілей. А це вже загрожує загальнодержавною катастрофою, національним виродженням. Допоки ми не вивчимо власної історії та не навчимо її своїх дітей, доти у нас не має майбутнього, бо рабський менталітет буде нищити нас із середини, підсилюючи наших ворогів.
Окрім руїн старовинного замку, поруч у захаращеному парку знаходиться колишній палац Потоцьких, споруджений в бароковому стилі в середині 60-их років XVIII ст., правда, в середині ХІХ ст., він майже повністю був перебудований тим самим бароном Кнопкою. Від старого палацового комплексу залишилося лише два флігелі що збудовані перпендикулярно до повздовжньої вісі палацу та з’єднанні з ним напівкруглими галереями. Перебудував палац барон Кнопка у стилі класицизму, і здійснив він це із метою відкрити в Микулинцях престижний бальнеологічний курорт. Адже , поруч із палацом було віднайдено цілющі сірчані джерела. Але геніальному задуму Яна Кнопки здійснитися не судилося, бо австро-угорські аристократи надавали перевагу «розрекламованим» європейським курортам, і не хотіли їхати лікуватися в «Подільську Швейцарію». Бальнеологічна лікарня в приміщеннях колишнього палацу існує і до нині.
Неможливо, бути в Микулинцях і не відвідати Троїцького костелу, справжнього барокового дива. Честь спорудження цього сакрального храму належить архітектору А.Мошинському. Протягом 1761-1779рр, костел за власні кошти побудувала Людвіга Потоцька. Хоча, є свідчення, що до спорудження цього величного комплексу міг бути залучений і архітектор Тальовський. В середині костелу вмонтовано чотири бічні вівтарі і один головний вівтар. На сьогодні костел відреставрований і переданий місцевій громаді. Частина його інвентарю перебуває в Олеському музеї За костелом огороджений невисоким муром знаходиться стародавній цвинтар.
Судячи з останніх повідомлень, місцева влада, нарешті прокинулася від летаргійного сну, зробивши унікальне відкриття, виявляється від туризму можна отримати грошей більше ніж від нафти. Як скажіть не дивуватися здогадливості наших чиновників, для котрих потрібно багато років, щоб зрозуміти очевидне. Обласна влада вирішила звернутися до голів сільських та селищних рад на території яких знаходяться замки, чи їх руїни із ініціативою не дозволяти місцевим селянам робити сміттєзвалища на цих територіях. Водночас, обласне начальство, запропонує місцевим громадам прибрати уже існуючі смітники, та зобов’яжуть владу на місцях облаштувати вбиральні, щоб туристи не паплюжили історичні стіни та руїни. Крім того, планується провести інвентаризацію усіх оборонних споруд нашого краю, з чітким визначенням їх меж та господарів. Адже, проголосивши рік замків, як мінімум варто знати скільки ж їх є на теренах нашої області. Тож, судячи з обіцяного, нас очікує в цьому році багато цікавинок: книги, буклети, художня і фотовиставки на замкову тематику. В цьому контексті, хочеться побажати, щоб ці добрі обіцянки отримали реальне втілення, і щоб катастрофічна ситуація із замками кардинально змінилася, бажано в кращу сторону. Хочеться вірити, що нашим чиновникам вистачить мужності та мудрості зайняти державницьку позицію у цьому, стратегічному питанню. Адже історична пам′ять народу, яка навічно закарбувалася у прадавньому камені є рівноцінним стратегічним орієнтиром поруч із економічними пріоритетами розвитку. А в Микулинцях є що показати вибагливому туристу, не має поки що, налагодженої туристичної інфраструктури та дійсно європейського сервісу. 
|
