Чому ж вона золота? Через незліченні скарби, про які розповідають легенди. «Кажуть, було, старі люди, що козаки та гетьмани знали, що на Вкраїні люди подоживаються до такого, що далі ніяк гірше жити, та й понаховували скрізь у землі багато всякого скарбу: грошей, золота, намист і всякої кладі, – щоб, мовляють, як прийде той час, то щоб у землі собі шукати добра всякого». На чигиринській горі начебто був засипаний колодязь, повний коштовностей: у ньому сховані навіть церковні царські врата, куті з самого срібла. А в підземеллях! А на дні Тясмину! Ті скарби шукали, але марно. Народ знав, чому їх не знаходили: бо їх «простий не візьме, а такий, як гайдамака або хоч із їхнього роду». А може, не те шукали? Легенди кажуть, що заховані скарби – то гострі шаблі, то «залізна тараня» – свячені гайдамацькі ножі, то символ незалежної держави – гетьманська булава, коштовніша за цілі вози золота. То воля! Найбільший скарб Чигирина відкритий кожному: наша давня слава, пам’ять про гетьманщину, про героїчне козацтво.
...На горі – акуратні доріжки, підстрижена трава – парк та й годі. Ба ні! Враз спиняюся, як від удару грому: переді мною камінь, поточений шаблями. Об нього козаки гострили зброю. Поряд менший, віддалік ще один. У глибоких рівчаках, залишених шаблями, темніють плями моху. А збоку, мов рана, свіжий напис: «Аня». Це вже різьблення сучасного дурня. Заглибинами стікає жовтий порох, і здається, що камінь плаче від ганьби. Що ж, він збереже і цю недолугу пам’ятку про варварів, які поглумилися зі святині.
Ранкове сонце скісно просвічує верхів’я дерев, кладучи глибокі тіні, і я не відразу помічаю під скелею знамениту й загадкову замкову криницю.
А он же, бачиш: в камені криниця, мале відерце в дзьобі журавля. Гори цієї дивна таємниця – оця пробита в камені криниця, коли рятунку ждать нізвідкіля! писала про неї у вірші «Чигиринський колодязь» Ліна Костенко.
Про колодязь оповідають дивовижну легенду. Одного разу Чигирин оточило незліченне вороже військо. Козаки довго витримували облогу. Їжі мали вдосталь, та от лихо – не стало води. Зажурилися небораки: самим гинути не страшно, але в замку чигиринці – жінки та діти. Що з ними вдіяти? І тоді на горі з-під каміння раптом ринула вода! Вона сама піднялася на гору тими підземними ходами, якими козаки Хмельницького водили коней на водопій до Тясмину.
Від давнього замку збереглася тільки башта, яку збудував гетьман Петро Дорошенко. Її саме відновлюють. Але Замкова гора сама собою мов фортеця з крутими, мало не прямовисними кам’яними стінами. На неї ведуть 215 сходинок, вирубаних у камені 1912 року, коли святкували 400-ліття Чигирина. Поки ними піднімешся, добряче захекаєшся. А як же було брати її штурмом? Не дивно, що тут постав замок. До нас дійшли свідчення про нього ще з кінця ХVІ століття. Дещо пізніше мандрівник Павло Алеппський описував його так: «Міська фортеця не має собі рівної в цілій країні козаків за своєю висотою, величиною гори, на якій її споруджено, обширом та силою боліт і води, що її оточують. З цієї причини вона дуже міцна».
Тогочасний Чигирин налічував 10 тисяч будинків, 27 церков – він належав до великих міст України. Тому Богдан Хмельницький і обрав його за гетьманську столицю. Чигирин залишався столицею й за наступних гетьманів: Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Петра Дорошенка. Їхні портрети, як і бронзові погруддя Богданових полковників, можна побачити в недавно створеному чигиринському музеї Богдана Хмельницького.
Саме тут, у Чигирині, Дорошенко мусив віддати гетьманські клейноди ставленикові Москви. Це знаменувало кінець національно-визвольної боротьби українського народу 1648-1676 років. На жаль, Україна тоді не стала самостійною державою. Про цю сумну подію Тарас Шевченко написав вірш «Заступила чорна хмара...»
Петро Дорошенко опинився на засланні в Ярополчому під Москвою, а в Україні розгорнулася боротьба між Туреччиною і Росією за панування над нашою землею. Турки двічі споряджали під Чигирин величезну 100-тисячну армію – 1677 та 1678 року. Вони зазнали поразки, але й Чигирин було жахливо поруйновано. Небагатьох чигиринців, що залишилися живі, силоміць переселили на Лівобережжя. Почався тривалий занепад гетьманської столиці. Славетну Замкову гору перетворили на кар’єр, з неї брали камінь.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн, – з болем писав великий Кобзар.
За радянських часів у місті знищили всі церкви. Але встановили на Замковій горі величний пам’ятник Хмельницькому, що височіє над усім містом.
Тепер Чигирином знову цікавляться туристи, його вивчають історики. Дослідили давній козацький цвинтар і спорудили на ньому гарну каплицю; створюють музей козацької зброї. А може, вдасться знайти й скарб – гроші Богдана Хмельницького? Адже є відомості, що він відчеканив власні срібні монети – «на одній стороні меч, а на другій його, Богданове ім’я». Донесення про них немало стривожило і московського царя, і польського короля. Власні гроші стали б знаком незалежності України. Проте в обіг вони не пішли; досі не знайдено жодної такої монети. Але, можливо, їм саме пора об’явитися?..
